Лікарі посміювалися з нової медсестри, аж раптом поранений солдат віддав їй честь

Марія увійшла до ординаторської з лотком перев’язувальних матеріалів. Вона явно почула останні слова: рука на секунду завмерла біля краю стола, але обличчя не змінилося. Ні образи, ні переляку, ні бажання довести, що вони помиляються. Вона просто підійшла до вільного місця й поставила лоток так обережно, ніби на ньому лежали не бинти й рукавички, а щось крихке й живе.

— Обережніше, — сказав Петров уже голосніше, з тією поблажливою усмішкою, яку люди часто сприймають за невинну. — Не переплутайте стерильне з нестерильним. Тут помилки швидко стають чужою бідою.

— Я перевірила маркування, — відповіла Марія.

Голос у неї був тихий, рівний, без виклику.

— Перевірила вона, — протягнув Лапін. — А якщо вночі привезуть одразу п’ятьох? Теж розглядатимете кожне пакування отак?

Марія повернула до нього голову.

Погляд у неї був спокійний, але несподівано важкий. Не злий, не вражений, не наляканий. Такий погляд буває в людей, які надто добре знають ціну поспіху й не вважають за потрібне пояснювати це тим, хто поки що сміється.

— Уночі темп інший, — сказала вона. — Але порядок усе одно потрібен.

— О, заговорила, — неголосно сказав Петров. — Уже добре.

Марія не відповіла. Перевірила ампули, поправила пакування, поклала зверху стерильні рукавички й зібралася вийти, але в коридорі почувся рип коліс.

Рип був нерівний, ніби крісло-каталку везли обережно, намагаючись не зачепити стіну на повороті. Слідом пролунав голос санітара:

— Обережно, зараз повернемо. Тримайтеся, капітане.

Слово «капітане» змусило Петрова підвести голову.