Віктор стягнув із почервонілих рук жорсткі робочі рукавиці. Дістав із глибокої бокової кишені пуховика латунну защіпку від старої валізи. Він підійшов до старого, порізаного столярним інструментом верстака в дальньому лівому кутку. На ньому, серед важких іржавих плоскогубців, мотків брудного мідного дроту й старих зігнутих цвяхів, стояла кругла бляшана банка з-під радянського льодяникового монпансьє. Затертий кольоровий малюнок на кришці давно вицвів і обліз. Віктор із зусиллям підчепив тугу металеву кришку великим пальцем. Усередині рівним шаром лежали дрібні сталеві гайки, шайби й короткі будівельні шурупи.
Він перевернув масивну латунну защіпку на відкритій долоні. Її гострі краї остаточно стерлися й більше не дряпали загрубілу шкіру. Він поклав цей важкий шматок металу на саме дно бляшаної банки. Латунь глухо, коротко дзенькнула, вдарившись об старе залізо. Віктор щільно закрив кришку. Натиснув на неї розкритою долонею згори вниз, доки вона не стала в пази з тихим, остаточним клацанням.
Потім він стягнув через голову важкий пуховик, повісив його на вбитий у товсту опорну колоду довгий цвях. Узяв до рук важкі сталеві вила з відполірованим до матового блиску держаком. Уперся ногами в рипучий під чоботами настил і почав методично, розміреними, широкими рухами скидати свіже, духмяне сіно з верхнього ярусу просто в ясла.
Робота вимагала постійного, завченого роками безперервного ритму. М’язи спини й плечей звично розігрівалися під тонким вовняним светром. Дихання швидко стало рівним, глибоким і абсолютно спокійним.
Величезна система в далекому, засніженому місті й далі скрипіла й перемелювала картонні папки, судді монотонно читали багатосторінкові вироки, дорогі адвокати строчили порожні касаційні скарги на білих аркушах. Але тут, під надійним дерев’яним дахом, укритим півметровим шаром чистого снігу, час остаточно повернувся у своє природне, непорушне русло.
Завтра рано-вранці треба було знову встати затемна, розтопити вистиглу піч березовими дровами, наколоти трісок і вивести Зірку до ополонки на замерзлому лісовому струмку. Життя складалося винятково з цього безкінечного, монотонного й правильного ритму. І тепер у ньому більше не було збоїв.
