Життя без прикрас— Захочеш — поїси, — сказав він. — Поспішати тут не треба.
Надвечір Дружок випив трохи води. Максим пішов на матрац раніше, ніж зазвичай: день утомив сильніше, ніж він розраховував. Здавалося, купівля собаки мала принести полегшення. Натомість він отримав відповідальність, від якої тепер не було де сховатися.
Заснути він не встиг. Вікно осяяла блискавка, а за кілька секунд над містом загриміло. Літні грози тут були рідкістю; перший гуркіт застав обох зненацька. На кухні коротко заскавчало цуценя. Максим різко сів.
Наступний удар змусив шибки задрижати. Під столом Дружок метався, зачіпаючи лапами стільці, намагався знайти вихід. Виходу не було. З кожним гуркотом він панікував дедалі сильніше.
Максим хотів підвестися, дійти до кухні, але не зміг. Квартира зникла з очей. Замість неї була інша ніч — там, де він служив: за стіною спалахи, по рації крики, пил у білому світлі освітлювальних ракет. Він розумів, що перебуває вдома. Тіло цьому не вірило.
Опустившись на підлогу біля стіни, Максим намагався глибоко вдихнути. Груди ніби стягнули ременем; повітря не вистачало.
— Я вдома… У своїй квартирі, — прошепотів він і збився.
Грім ударив знову. Максим заплющив очі й не почув, як Дружок вийшов зі схованки. Не побачив, як цуценя зупинилося посеред кімнати й налякано подивилося на нього. Собака й далі тремтів. Тільки тепер перед ним був той, кому було ще гірше.
Від дотику до руки Максим розплющив очі. Ніс Дружка обережно торкнувся його стиснутого кулака.
— Ти навіщо сюди прийшов? — запитав він хрипко.
Цуценя ступило ближче й полізло на коліна. Слабка задня лапа заважала, воно ледь не впало, але все-таки влаштувалося в Максима на грудях, згорнувшись і сховавши морду під його рукою.
Обоє здригнулися від нового гуркоту. Максим машинально обійняв цуценя. Пальці відчували грубу шерсть, долоня — часте биття маленького серця. Він став стежити за цим ритмом: раз, два, три.
Дихання сповільнювалося. Кімната поступово поверталася: перед ним знову була стіна, за вікном спалахували блискавки, а гуркіт належав грозі. Майже годину Максим просидів на підлозі з цуценям на руках. Гроза відходила до моря, коли Дружок заснув.
Максим ще довго дивився в темряву. Ні лікарі, ні консультанти, ні товариші по службі не змогли донести до нього того, що він пережив зараз. Прохання перестати боятися не позбавляло страху. А поруч із тим, хто не вимагав сили, іноді вдавалося його витримати.
Прокинувся він там само, на підлозі. Дружок сидів поруч і уважно його вивчав.
— Доброго ранку.
Цуценя трохи схилило голову. Максим підвівся, пішов на кухню й дістав учорашню курку.
— Може, тепер усе-таки поїси?
Зі схованки Дружок уперше вийшов упевнено. Але до тарілки не попрямував: опустив носа й почав повільно пересуватися кімнатою, ніби тримався невидимого сліду. Максим зупинився.
Цуценя обнюхало ніжку дивана, минуло шафу, перетнуло вітальню. Перед важким армійським ящиком, якого Максим багато місяців не відкривав, сіло й коротко гавкнуло.
— Що ти там знайшов?
Насупившись, Максим відкрив металеву защіпку. Під складеною формою, старим ременем та іншими армійськими речами лежав герметичний пластиковий пакет. У ньому зберігався невеликий навчальний зразок матеріалу для занять з інженерної справи. Колись Максим із дурості залишив його собі на згадку про колишнє життя.
Він завмер над відкритим ящиком. Пакет був щільно запечатаний, людина навряд чи вловила б запах. Дружок же дістався до джерела крізь метал, тканину й пластик.
Цуценя сиділо нерухомо, ніби знало, якої відповіді від нього чекають. Максим повільно перевів на нього погляд. Учора Мельник говорив про боягузтво й нікчемний брак. Сьогодні вперше виник сумнів: можливо, річ була зовсім не в собаці. Можливо, ніхто не завдав собі клопоту дізнатися, що в нього виходить.
Закривши ящик, Максим присів перед Дружком.
— Ну що, приятелю, спробуємо дещо перевірити.
За наступний тиждень майже весь його день почав будуватися навколо цуценяти. Максим нікому не оголошував, що збирається готувати робочого собаку, і великого проєкту з цього не робив. Сторонній людині заняття здалися б грою.
Починав він із простого. На невеликий клапоть бавовняної тканини наносив зовсім слабкий запах мастила для зброї й ховав його вдома. То за диванну подушку, то під перевернуте горнятко; іноді залишав біля взуття або в порожній картонній коробці.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.