— Ні, — Ніна похитала головою. — Не так. Я не сама перестала. Він зробив це зі мною. Спочатку переконував, що я все неправильно розумію. Потім — що я неправильно відчуваю. Потім — що я сама неправильна цілком.
Вона зробила паузу.
— І коли я впала в лісі й озирнулася, то побачила вас. Сторонній чоловік із рушницею мав би налякати мене ще сильніше. Але першим було не це.
— А що? — спитав Гліб.
— Відчуття, що все правильно.
Вона подивилася просто на нього.
— Не знаю, як пояснити. Просто всередині щось сказало: ця людина не зробить мені зла.
Гліб кілька секунд нічого не говорив.
— Я теж зрозумів, — сказав він нарешті.
— Що?
— Що це не той випадок, коли можна пройти повз.
Вони дивилися одне на одного через невеликий кухонний стіл. За вікном тихо стояв парк. На столі лежав конверт, від якого Ніна ще недавно чекала б вибуху почуттів, а тепер сприймала його майже спокійно.
Уперше за дуже довгий час усе було на своїх місцях.
Не ідеально.
Не казково.
Просто правильно.
Гліб поставив свою кружку поруч.
— Веста сумує, — сказав він після паузи. — Я думав на вихідних з’їздити в будиночок. Перевірити піч, заодно дати їй набігатися.
Ніна зрозуміла, що він питає не прямо. І вдячна була саме за це.
— У той самий будиночок?
— Так.
— Там, мабуть, зараз холодно.
— Піч упорається.
— А гречка з тушкованим м’ясом буде?
Гліб майже всміхнувся.
— Якщо ви не проти такого меню.
— Я не проти.
Вона сама здивувалася, як спокійно це сказала.
Не як людина, що чіпляється за рятівника. Не як жінка, що тікає від минулого. А як Ніна, яка може вибрати, куди їй їхати на вихідні.
— Тоді поїдемо?
