Ніна відчинила.
Гліб стояв на порозі без офіційного пальта, у темному джемпері й джинсах. Уперше вона бачила його не в мисливській куртці й не в строгому міському одязі. Він виглядав інакше — усе таким самим спокійним, але трохи ближчим, простішим, звичайнішим.
У руці він тримав конверт.
— Проходьте, — сказала Ніна.
Гліб увійшов і оглянувся. Не оцінюючи, а так, як дивляться на простір, який раніше був порожнім, а тепер почав жити.
Квартира змінилася зовсім небагато, але це «небагато» було важливим. На підвіконні стояв маленький горщик із рослиною — подарунок Ліди. На кухні з’явилася нова обробна дошка. На спинці стільця висів темно-червоний шарф Ніни.
— Живете, — сказав Гліб.
— Це запитання?
— Ні. Спостереження.
— Живу, — відповіла вона.
Вони пройшли на кухню. Чайник уже закипів. Ніна розлила чай по двох емальованих кружках — таких простих, із товстими стінками. Вона купила їх випадково, побачивши в магазині, а потім зрозуміла, що випадкового в цьому було мало: вони нагадали їй лісовий будинок, піч і першу ніч без страху.
Гліб помітив кружки. Подивився на них, потім на Ніну.
— Спеціально?
— Спеціально.
Він сів і поклав конверт на стіл.
— Документ про розірвання шлюбу. Ваш примірник усередині. Решту юрист уже передав куди треба.
Ніна взяла конверт. Папір був щільний, офіційний, надто спокійний для того, що означав. Вона дістала документ, побачила своє ім’я, ім’я Віктора, дату, печатку.
І все.
Більше читати не було чого.
П’ять років, страх, ліс, рушниця, біг у шкарпетках, чужа куртка на плечах, нова квартира, порожнеча, в якій нарешті можна дихати, — усе це вмістилося в кілька рядків на папері.
Ніна поклала документ назад у конверт і залишила його на столі.
Потім узяла кружку й подивилася у вікно.
Парк було видно добре. Дерева стояли голі, але живі. І раптом вона згадала ліс. Той ліс, через який бігла, хапаючи ротом повітря, не розуміючи, де кінець цьому жаху. Той ліс, де вона впала й озирнулася. Той ліс, із якого до неї вийшов чоловік із собакою і рушницею.
Ліс не був добрим.
Але він став місцем, де її життя звернуло не до загибелі, а до свободи.
— Глібе, — сказала вона.
— Так?
— Я хочу сказати дещо.
Він подивився на неї уважно.
— Тільки не подяку, — додала Ніна. — Подяку я вже казала, а ви щоразу робили вигляд, що це не головне.
— Добре. Тоді що?
Вона поставила кружку на стіл, потім знову взяла її, ніби рукам треба було за щось триматися.
— Я довго думала про себе. Про те, як могла не помічати очевидного. Я ж раніше вважала, що вмію відчувати людей. Розуміти, де небезпека, де фальш, де правда. А потім поруч із Віктором ніби перестала чути себе.
Гліб мовчав..
