Колеги нічого не питали. Напевно, бачили, що з нею щось сталося, але прийняли це мовчки — без цікавості, без шепоту за спиною, без спроб витягти подробиці. І ця делікатність виявилася для Ніни несподівано цінною.
Денис, той самий колега, через розмову з яким Віктор влаштував свій страшний спектакль, одного ранку підійшов до її столу, поставив поруч склянку кави й сказав:
— Ти добре виглядаєш.
Не «що сталося». Не «я чув». Не «тобі потрібна допомога?». Просто кілька звичайних слів, сказаних спокійно й по-доброму.
Ніна подивилася на каву, потім на Дениса й раптом зрозуміла: хороші люди справді існують. І їх довкола більше, ніж їй здавалося останні п’ять років.
Квартиру Гліба вона прийняла на третій день після його пропозиції.
Уранці довго тримала телефон у руках, потім написала коротко:
«Я згодна, якщо пропозиція ще в силі».
Відповідь прийшла майже одразу:
«У силі. Ключі привезу ввечері».
Він приїхав о сьомій. Передав зв’язку ключів, показав у телефоні схему квартири: де щиток, де лічильники, де лежить аптечка, як перекрити воду, якщо знадобиться. Не затримувався, не ставив зайвих запитань, не намагався перетворити допомогу на розмову про почуття.
Просто все пояснив і поїхав.
Квартира виявилася на четвертому поверсі будинку в центрі. Дві кімнати, великі вікна, мінімум меблів. Чисто, спокійно, майже порожньо. У цій порожнечі не було холоду — навпаки, у ній був простір. Простір, який можна було заповнити собою.
Ніна привезла з Лідиної квартири свою сумку.
Документи Гліб уже повернув їй раніше. Одягу майже не лишилося, тому вона купила найнеобхідніше: пару блузок, джинси, білизну, теплий светр. Жодної розкоші. Тільки речі, які належали їй і були вибрані без страху, що хтось увечері спитає, навіщо вона це вдягла.
Першого вечора вона довго ходила квартирою.
Відчиняла шафи, торкалася підвіконь, дивилася у вікно. Унизу був старий парк. Дерева стояли без листя, але не здавалися мертвими — просто чекали свого часу.
Ніна раптом зрозуміла: це перше місце за п’ять років, де вона сама. І ніхто не може ввійти сюди без її згоди.
За два тижні Гліб телефонував тричі.
Першого разу — уточнити, чи все гаразд із квартирою, чи не потрібен майстер, бо у ванній іноді бував слабкий напір води. Другого — попередити, що юрист виходить на фінальний етап, і їй скоро зателефонують. Третього разу він зателефонував увечері без конкретного приводу.
— Як ви? — спитав він.
І чомусь це запитання не прозвучало формально.
Вони проговорили майже сорок хвилин. Про роботу Ніни, про новий об’єкт Гліба, про собаку, якого звали Веста. Гліб сказав, що вона сумує в заміському будинку й від туги псує капці, хоча чудово знає, що не можна.
Ніна розсміялася.
По-справжньому.
Не обережно, не впівголоса, не перевіряючи, чи не надто голосно, чи не викличе це роздратування. Просто розсміялася — легко, живо, так, як давно вже не сміялася.
Після розмови вона поклала телефон на стіл і ще довго дивилася на темний екран.
Їй було дивно розуміти, що сміх може бути безпечним.
Віктор дзвонив перші п’ять днів.
З основного номера вона його заблокувала, але він почав дзвонити з інших. Ніна не відповідала. Спочатку рука тягнулася до телефону сама, за старою звичкою, ніби пропущений дзвінок був не просто дзвінком, а майбутнім покаранням. Потім ця звичка почала слабшати.
На десятий день дзвінки припинилися.
Ліда сказала, що чула від спільної знайомої: Віктор поїхав на кілька днів, нібито у справах. Ніна сприйняла цю новину без хвилювання. Раніше одна згадка його імені могла збити подих. Тепер воно прозвучало як ім’я сторонньої людини, яка поступово відступала туди, де їй і належало бути — на далекий край її життя.
На дванадцятий день їй зателефонував юрист Гліба.
Голос був молодий, зібраний, дуже чіткий. Він повідомив, що документи прийняті, процедура йде спокійно, без затримок, а офіційний документ про розірвання шлюбу буде готовий найближчими днями. Присутність Ніни не знадобиться.
Вона подякувала й раптом спитала:
— Як вас звати?
На тому кінці на секунду виникла пауза. Мабуть, він звик, що його сприймають як функцію, а не як людину.
— Артем, — відповів він.
— Дякую, Артеме.
Після цього він попрощався вже трохи м’якше.
На сімнадцятий день, увечері в п’ятницю, Гліб написав:
«Завтра вранці привезу документи. Якщо зручно».
Ніна відповіла:
«Зручно».
Він приїхав о пів на одинадцяту.
Коли задзвонив домофон, Ніна відчинила і, поки він піднімався, поставила чайник. Зробила це машинально: якщо приходить людина, треба поставити чайник. Потім усміхнулася сама до себе. За два тижні ця квартира вже встигла стати місцем, де в неї з’явилися маленькі звички.
Дзвінок у двері…
