— Того дня я опинився поруч. От і все.
— Ви точно будівельник? — тихо спитала Ніна.
На губах Гліба майнула ледь помітна усмішка.
— Будівельники добре розуміють, що таке опора.
Вони допили каву й вийшли на вулицю. Біля входу зупинилися на кілька секунд. Повітря було прохолодним, але вже не таким різким, як у лісі. Ніна тримала теку обома руками.
— Документи завтра будуть у роботі, — сказав Гліб. — Думаю, протягом кількох тижнів усе буде оформлено офіційно. Юрист зв’яжеться з вами.
— Добре.
Пауза затягнулася.
— Є ще одне питання, — сказав він.
— Так?
— Ви казали, що шукатимете житло.
Ніна насторожилася.
— Так. Знімати.
— У мене є квартира в центрі. Я там майже не буваю. Переважно живу за містом. Квартира пустує. Можете пожити там, поки не знайдете своє.
Ніна подивилася на нього.
— Глібе, це занадто.
— Це порожні квадратні метри, — спокійно сказав він. — Не сприймайте це як щось більше, ніж є.
— А якщо я сприйму більше?
Він затримав на ній погляд.
— Тоді скажіть. І я відповім чесно.
Ніна повільно кивнула.
— Я подумаю.
— Добре.
Він пішов до машини.
Ніна дивилася йому вслід, поки він не сів за кермо. Потім дістала телефон. За час розмови в кафе прийшли три пропущені дзвінки від Віктора. Вона не стала слухати голосові повідомлення, якщо вони були.
Просто відкрила налаштування й заблокувала номер.
Без злості. Без тремтіння.
Так зачиняють вікно, з якого довго тягнуло холодом.
Вона прибрала телефон до кишені й пішла назад до Лідиного під’їзду.
На третьому поверсі Ліда відчинила двері раніше, ніж Ніна встигла натиснути дзвінок.
— Ну?
— Він запропонував свою квартиру.
Ліда зачинила двері.
— І?
— Я сказала, що подумаю.
— Довго збираєшся думати?
— Лідо.
— Що Лідо? Людина вивезла тебе з лісу, нагодувала, добула підпис на розлучення й пропонує житло, поки ти не станеш на ноги.
— Саме тому я й думаю.
Ліда подивилася на неї уважніше.
— Боїшся, що за добрим обов’язково буде ціна?
Ніна зупинилася в передпокої.
Ця фраза влучила точно.
П’ять років поруч із Віктором привчили її: будь-яке добро може стати пасткою, будь-яка допомога — боргом, будь-яка м’якість — передвістям удару.
— Так, — сказала вона нарешті. — Мабуть.
— Значить, час від цього відвикати, — відповіла Ліда й пішла на кухню ставити чайник.
Наступні два тижні минули зовсім не так, як Ніна уявляла.
Вона думала, що буде болючіше. Що після п’яти років поруч із Віктором, яким би він не був, залишиться порожнеча, яка почне тиснути ночами. Що пам’ять підсовуватиме їй звичні дрібниці: звук його ключів у замку, важкі кроки коридором, мовчання за вечерею, напружене чекання чергового запитання.
Але болю, схожого на тугу, не було.
Була втома.
Глибока, важка, ніби тіло нарешті отримало дозвіл перестати триматися і тепер видихало все те, що накопичувалося роками. Перші три дні Ніна майже тільки спала. Прокидалася, пила чай, відповідала Ліді короткими фразами й знову провалювалася в сон.
Потім вийшла на роботу…
