Коли чоловік звернув з дороги, дружина ще не розуміла, що попереду на неї чекає несподівана правда

Ніна замислилася. Усередині мало б щось вибухнути — полегшення, радість, сльози, злість. Але нічого такого не було. Лише рівний, майже неймовірний факт.

— Поки не знаю, — відповіла вона. — Просто… він підписав.

— Факт — це вже багато.

Ніна кивнула.

Вона встала, підійшла до вікна й подивилася вниз. Там ішло звичайне життя: жінка з візочком, двоє чоловіків біля магазину, велосипедист, машини, перехожі. Світ не зупинився. Не змінився зовні.

Але всередині Ніни щось зрушило.

— Він сьогодні зателефонує, — сказала вона.

— Віктор?

— Так. Не втримається. Або злитися буде, або спробує говорити так, ніби нічого не сталося. Але радше перше.

— Не відповідай.

— Не буду.

Ніна повернулася до столу.

— Мені треба подумати про роботу. Я взяла три дні за власний рахунок. Післязавтра доведеться вийти. Пояснювати нічого не хочу.

— І не пояснюй. Скажеш: особисті обставини.

— Начальник нормальний. Не стане тиснути.

— З житлом що?

Ніна замовкла.

Ось це було питання, яке не можна було відкладати надовго. Ліда була подругою, порятунком, але не постійним рішенням. У неї маленька квартира, одна кімната, і обидві це розуміли.

— Зніму щось, — сказала Ніна. — Грошей на перший місяць має вистачити. Зарплата нормальна. Я трохи відкладала на окремий рахунок. Віктор про нього не знав.

— Добре, що не знав.

— Сьогодні ввечері почну дивитися варіанти.

Ліда кивнула.

— Почнемо разом.

Після обіду приїхав Гліб. Ніна побачила його машину з вікна й вирішила спуститися сама, не запрошуючи його нагору.

Він чекав біля під’їзду з текою в руках. Коли вона підійшла, простягнув їй документи.

— Обидва примірники підписані. Сьогодні юрист засвідчить, завтра подасть через представника. Ваша присутність, найімовірніше, не знадобиться.

Ніна відкрила теку й подивилася на підпис Віктора.

Вона знала цей розчерк надто добре. Бачила його на квитанціях, документах, листівках у перші роки шлюбу. Упевнений натиск, велика перша літера, звична різкість лінії.

Тепер цей підпис стояв на папері про розлучення.

— Як він? — спитала вона.

— Тримався. Опирався. Потім підписав.

— Щось говорив?

— Нічого важливого.

Ніна закрила теку й подивилася на Гліба.

Він дивився на неї спокійно, як завжди. У цьому погляді не було ні тріумфу, ні жалю, ні очікування вдячності.

— Ходімо, — сказала вона. — На розі є кафе. Не хочу говорити біля під’їзду.

Гліб кивнув.

Кафе виявилося маленьким, із кількома столиками біля вікна й запахом свіжої випічки. Вони замовили каву. Ніна поклала теку на сусідній стілець, але все одно час від часу дивилася на неї, ніби боялася, що документи зникнуть.

— Я думала про вашу сестру, — сказала вона. — Про те, що ви розповіли.

Гліб подивився в чашку.

— Зараз у неї нормальне життя. Вона поїхала до іншого міста, працює, знову вийшла заміж. Добре вийшла. Але тих років їй ніхто не поверне.

— Ви спілкуєтеся?

— Щотижня. Вона знає, що я поїхав до Віктора.

— І що сказала?

— Що я правильно роблю.

Ніна слабо всміхнулася. Уперше за ці дні усмішка вийшла справжньою.

— Можна спитати прямо?

— Питайте.

— Чому ви пішли до кінця? Ліс — я розумію. Там ви побачили людину в біді. Але потім: фірма, документи, розмова. Ви могли просто довезти мене до міста, дати номер юриста й зникнути.

Гліб мовчав не тому, що не знав відповіді. Радше добирав слова.

— Я бачив, як ви йшли лісом у шкарпетках, — сказав він нарешті. — Без істерики. Без крику. Упали, підвелися, озирнулися. Ви були налякані, але не зламані.

Ніна не відвела погляду.

— Людина, яка прожила п’ять років під таким тиском і зберегла в собі здатність підвестися, — це не слабка людина. Їй потрібен не жаль. Їй потрібна точка опори.