Вона набирала відповідь повільно, стираючи кожне різке слово.
«Так, Вероніко. Це я. Я не сказала одразу, бо тобі треба було побачити самій. Інакше він переконав би тебе, що я колишня дружина, ревнива істеричка чи хто завгодно. Зараз нічого не з’ясовуй. Нехай думає, що ти віриш. Завтра зустрінемося».
Вероніка відповіла майже відразу: «Я хочу йому помститися».
Ірина перечитала цю фразу кілька разів. Ще вчора слово здалося б їй брудним. Тепер у ньому чулося не бажання руйнувати, а спроба повернути собі людську гідність.
Вона написала: «Тоді поводься звично. Вранці не плач при ньому. Скажи, що погано спала. Якщо хочеш поставити крапку так, щоб він її запам’ятав, завтра о четвертій зустрінемося в кафе в центрі».
Палець завис над кнопкою відправлення. Після цього повідомлення шляху назад не буде. Можна було пробачити зраду, сховатися за дітьми, злякатися суду, самотності, сусідських розмов. Але не можна повернути сліпоту, якщо вже побачила паспорт із печаткою і документи на дітей.
Ірина відправила. За кілька секунд прийшло одне слово: «Прийду».
Вона поклала телефон на стіл і вперше за дві доби дозволила собі заплакати. Тихо, без схлипів, майже без звуку. Потім умилася крижаною водою, дістала стару теку й поклала зверху свідоцтво про шлюб. На світанку за кухонним столом сиділа вже не та жінка, яка ввечері лягла спати без чоловіка. За столом сиділа інша Ірина Кравченко — жінка, яка складала список усього, що треба встигнути убезпечити, перш ніж Вадим зрозуміє: його гра закінчилася.
Вранці Ірина підняла дітей раніше, ніж звичайно. Марк довго сидів над кашею і бурчав, що до канікул залишилося зовсім трохи, а вчителі задають так, ніби попереду іспити. Поліна носилася кімнатою в одній шкарпетці, шукала гумку з бантом і кожні п’ять хвилин питала, коли вони поїдуть до бабусі.
Ірина відповідала спокійно, хоча всередині її все ще трясло після безсонної ночі. Біля шкільних воріт Марк неохоче поцілував її в щоку й пішов до однокласників, закинувши рюкзак на одне плече. Потім вона відвела Поліну до садочка. Донька притулилася до неї біля дверей групи й прошепотіла, що скоро буде літо, бабусині гойдалки і можна не вставати за будильником.
До четвертої Ірина жила на автоматі. Відповідала на листи, ставила підписи, слухала співробітників, дивилася в таблиці й майже не розуміла змісту цифр. Колеги вирішили, що вона втомилася через звіт. Вона кивала, просила надіслати документи пізніше і весь час поглядала на телефон, де мовчало ім’я Вероніки Савчук.
О четвертій вона увійшла до кафе й побачила Вероніку крізь скло раніше, ніж та помітила її. Колишня однокласниця сиділа біля вікна, тримала чашку обома руками й дивилася в каву. Перед нею лежав телефон. Екран раз у раз спалахував, але Вероніка не брала апарат.
Вона підвела обличчя. За одну ніч Вероніка змінилася сильніше, ніж за всі роки після школи. Губи покусані, погляд тривожний, ніби їй хотілося водночас сховатися і кинутися назустріч правді.
— Чому ти не сказала одразу? — спитала вона замість привітання. — Ти бачила фото. Чула його голос. Ти знала, хто він. А я усміхалася перед тобою, як остання дурепа.
Ірина сіла навпроти й не стала виправдовуватися.
— Якби я сказала в коридорі, ти б повірила?
Вероніка відвела погляд.
— Не знаю.
— А він дізнався б за п’ять хвилин. Приїхав би, обійняв тебе, назвав мене істеричною дружиною. Сказав би, що ми давно чужі люди. Ти слухала б чоловіка, в якого вже встигла повірити, і сумнівалася б у мені.
Вероніка відвернулася до вікна.
— Я все одно почуваюся брудною.
— Ти не брудна. Тебе обдурили.
— Він спав у мене вдома. Вранці прокинувся, поцілував мене в плече й спитав, чому я така бліда. Я сказала, що болить голова. Він приніс воду. Хотів залишитися до обіду, але я майже виштовхала його під приводом термінових справ.
Ірина слухала мовчки. Кожна подробиця ранила, але зараз не можна було думати тільки про себе. Вероніка стояла на тій межі, де жінка або збирає себе заново, або падає в сором за чужу брехню.
