— Він писав після того, як пішов, — сказала Вероніка й повернула телефон.
На екрані тягнулися повідомлення Вадима: «Моя хороша», «Хочу забрати тебе ввечері», «Ти мені потрібна».
Ірина впізнала останню фразу. Вадим казав їй те саме після народження Марка, коли вона плакала від недосипу. Тоді це здавалося опорою. Тепер з’ясувалося, що він користувався словами як універсальними ключами.
— Відповідала? — спитала Ірина.
— Ні. Хотіла написати гидоту. Потім зателефонувати й кричати. А потім сіла на підлогу і зрозуміла: він тільки цього й чекає. Жінка кричить — він стає постраждалим.
Ірина вперше за день подивилася на неї з повагою.
— Ти швидко зрозуміла головне.
— Я вчителька. У мене щороку по кілька маленьких маніпуляторів у класі. Просто з дорослим чоловіком чомусь вимкнула голову.
Офіціантка принесла чай і воду. Вероніка взяла серветку, зім’яла її, потім почала рвати на тонкі смужки.
— У вас двоє дітей.
— Маркові десять. Поліні шість.
— Він казав, що міг би бути хорошим батьком. Господи, він же навіть не збрехав повністю. Просто вирізав із фрази реальність.
— Вадим часто так робить. Залишає шматок правди, щоб брехня звучала чесно.
— Ти давно підозрювала?
— Ні. Або не хотіла помічати. Пізні зустрічі, ночівлі в друга, ресторани, дивні списання. Я питала. Він відповідав упевнено: клієнти, партнери, Степан у біді, робота. Я втомлювалася, діти росли, квартира моя. Мені здавалося, якщо чоловік приходить додому, значить дім для нього важливий.
— Квартира твоя?
— Від бабусі. Спадок. Вадим любить казати «наша», коли запрошує гостей. Але за документами вона моя.
— А машина?
— Куплена в шлюбі. Оформлена на мене. Платила переважно я, але там усе складніше.
— Суд? — Вероніка підвела очі. — Ти вже вирішила?
Ірина подивилася у вікно. Хлопчик перестрибував через тріщини на плитці, кур’єр сперечався телефоном, жінка котила візочок. Місто продовжувало жити так спокійно, ніби розлучення, зради й нічні повідомлення були не землетрусами, а звичайною частиною шуму. Ця байдужа нормальність навіть образила Ірину. Усередині в неї руйнувалася ціла сімейна конструкція, а за склом хтось вибирав булочку й сміявся в телефон.
— Я не зможу жити з ним після цього, — сказала вона. — Навіть якщо він принесе квіти, дітям іграшки й скаже, що заплутався. Я бачила його поруч із тобою. Надто щасливим.
Вероніка закрила обличчя долонями.
— Я хочу, щоб йому було боляче.
— Буде. Але не одразу.
— Чому?
— Бо такі чоловіки розлучення переживають як зміну декорацій. Він скаже, що дружина його не розуміла, коханка виявилася істеричною, а він просто шукав тепла. Тому не можна поспішати.
Вероніка опустила руки.
— Не можна — це нам?
— Якщо ти готова.
— Я не знаю, на що здатна.
— На правду. Для початку цього досить.
Ірина дістала з сумки тонку теку. Вночі вона поклала туди копії документів, виписки, скриншоти, сімейні фотографії.
— Мені треба зрозуміти масштаб. Ти не зобов’язана брати участь. Можеш піти й забути.
Вероніка взяла перший знімок. На ньому Вадим тримав Поліну на руках біля новорічної ялинки, поруч стояв Марк у паперовій короні. Вероніка дивилася на дітей довше, ніж на чоловіка.
