— Він бачив їх учора вранці?
— Заварював каву, жартував із сином, гладив доньку по голові. Потім поїхав до тебе.
Вероніка поклала знімок назад, ніби той обпікав.
— Я не хочу бути жінкою, через яку діти втратять батька.
— Ти нею й не була. Він сам усе зробив.
— А ти як тримаєшся?
— Частинами. Зараз працює та частина, яка має думати. Решта нехай зачекає.
Вероніка потягнулася через стіл і накрила її руку долонею.
— Пробач.
Ірина хотіла сказати, що пробачати нічого, але не змогла. Ці слова прозвучали б надто гладко.
— Нам потрібен план, — вимовила вона.
— Я слухаю.
Із цього моменту зустріч перетворилася на підготовку. Вадим не повинен був здогадатися, що його викрили. Вероніка продовжить відповідати, прикриваючись поганим самопочуттям. Ірина відвезе дітей до матері. Канікули майже почалися, садок у Поліни працював вільніше, Марка можна було забрати без зайвих пояснень. Марія Павлівна жила в будинку за містом, де давно був потрібен ремонт кухні; цей привід виглядав правдоподібно.
Вероніка повідомить Вадимові, що їде на курси підвищення кваліфікації. Для вчительки це звучало природно. На два тижні він втратить доступ до обох жінок і розслабиться. Потім знадобиться приватний детектив — не для зламів і прослуховування, а для законного спостереження в громадських місцях. Дати, фотографії, маршрути, зустрічі. Якщо Вадим вів подвійне життя, він міг вести й потрійне.
— Потрійне? — Вероніка підвела голову.
— Після сьогоднішнього я вже ні в чому не впевнена.
Ірина згадала списання в салоні краси, яке Вадим пояснив подарунковим сертифікатом для партнерки клієнта. Тоді вона лише спитала, чому подарунок чужій жінці купують із сімейних грошей. Він відповів, що бізнес вимагає жестів.
— Він надто впевнено бреше для новачка, — сказала Ірина.
Вони просиділи майже дві години. Чай охолов, вода в склянках стала теплою, шум кафе то підіймався, то осідав навколо них. Ірина помічала дрібниці: як Вероніка поправляє рукав, коли мова заходить про Вадима; як відводить очі, якщо згадує його лагідні слова; як уперто випрямляє спину, коли розмова повертається до документів. У цих жестах було видно, як жінка вибирається із сорому до дії.
Наприкінці зустрічі Вероніка перестала рвати серветки. Вона записувала адреси, дати, номери, згадувала, куди Вадим її водив, які імена називав, що говорив. Ірина зрозуміла: колишня однокласниця не стане тягарем. У її розгубленості вже з’явилася дисципліна.
Коли вони вийшли з кафе, Вероніка зупинилася біля дверей.
— Якщо він зателефонує сьогодні?
— Скажеш, що погано почуваєшся. Завтра напишеш про курси. Якщо приїде — не відчиняй. Він не стане ломитися, поки впевнений, що ти в нього в руках.
— Учора я б сказала, що він вихований.
— Він розважливий. Це інше.
Вони розійшлися в різні боки. Ірина йшла до машини й раптом зупинилася. Автомобіль теж виявився частиною брехні. Вадим їздив на ньому частіше, називав своїм, возив жінок у ресторани, а платежі йшли з її рахунку. Вона сіла за кермо й уперше подумала, що машина вже не засіб пересування, а доказ.
Удома Вадим зустрів її в передпокої.
— Ти де так довго?
Ірина поставила сумку на тумбу.
— У лікаря затримали, потім до мами заїхала.
— Що в неї знову?
— Кухню треба робити. Стеля в плямах, труби старі. Думаю поїхати з дітьми на пару тижнів. Вони заодно на повітрі побудуть.
Вадим не встиг приховати полегшення. Воно майнуло на обличчі швидко, майже непомітно, але Ірина побачила.
— На пару тижнів? — спитав він уже турботливо. — Ти сама впораєшся?
— Мама викличе майстра. Я простежу, куплю матеріали.
— Маркові там не буде нудно?
— У нього велосипед. У Поліни гойдалки. Літо ж.
Вадим підійшов ззаду й обійняв її за плечі. Раніше такий жест міг розтопити втому. Тепер від дотику хотілося відступити, але Ірина витримала.
— Ти в мене розумниця. Все тягнеш.
— Звикла.
— Я б допоміг, але на роботі завал.
— Знаю.
Він поцілував її в шию й пішов до телефона. Ірина залишилася біля мийки. Із погано закрученого крана капала вода, і кожна крапля звучала як маленький рахунок. Чоловік навіть не спробує поїхати з нею. Для нього дім без дружини й дітей був не порожнечею, а вільним майданчиком.
