— Я теж, — тихо сказала Вероніка. — Цілую.
Дзвінок закінчився. Вероніка опустила телефон на коліна й прикрила обличчя долонею.
— Дурна я, правда? Доросла жінка, а радію, ніби мені сімнадцять.
Ірина могла сказати все одразу. Дістати сімейні фотографії, показати дітей, вимовити просто тут, серед талонів і бахіл: «Це мій чоловік». Вадим дізнався б за п’ять хвилин, а за десять уже вигадав би пояснення. Він умів. Завжди вмів.
А поруч сиділа Вероніка — щаслива, зніяковіла, готова повірити в красиву історію, де чоловік нарешті обирає її, а не зручність.
— Вероніко, — обережно сказала Ірина. — Ти давно його знаєш?
— Якщо чесно, ні. Але відчуття таке, ніби давно.
— Він говорив про сім’ю?
Вероніка зам’ялася.
— Сказав, що був важкий розрив. Не любить про це. Дітей, здається, немає. Або… ні, зачекай, він казав, що міг би бути хорошим батьком. Я тоді не стала уточнювати.
Ірина кивнула. Усередині щось стало твердим.
— Послухай мене. Ти можеш образитися, але я скажу. Чоловіків, особливо красивих і впевнених, треба перевіряти.
— Ти думаєш, він одружений?
— Я думаю, перед тим як вірити словам про майбутнє, варто переконатися, що минуле справді залишилося в минулому.
— Він поки що тільки натякав на майбутнє.
— Тим більше.
Вероніка подивилася уважніше.
— Ти говориш так, ніби знаєш більше, ніж хочеш сказати.
У цей момент двері кабінету відчинилися, медсестра назвала прізвище наступного пацієнта, хтось поруч почав сперечатися про талон. Ірина вхопилася за цей шум, як за поручень.
— Я знаю, що життя іноді неприємно дивує. Коли він залишиться в тебе на ніч і засне, подивися паспорт.
— Паспорт? — Вероніка майже відсахнулася. — Це ж… некрасиво.
— Некрасиво брехати жінці, яка готова відчинити йому двері.
Вероніка опустила очі. Її радість дала тонку тріщину.
— Ти мене лякаєш, Руденко.
Ірину викликали. Вона підвелася, відчуваючи, що ноги стали чужими.
— Просто подумай. І якщо вирішиш перевірити — нічого йому одразу не кажи.
Вероніка схопила її за рукав.
— А якщо я знайду щось погане?
— Напиши мені.
Вони швидко обмінялися номерами. У телефоні Ірини з’явилося ім’я «Вероніка Савчук», і поруч із ним ніби виникла невидима позначка: свідок.
У кабінеті лікар розпитував про біль, тиск, навантаження, сон. Ірина відповідала автоматично. Терапевт обережно натискав на плече, призначав обстеження, радив менше нервувати й більше відпочивати. Від останньої фрази хотілося розсміятися. Нерви не можна зняти, скласти в шухляду й діставати тільки за розкладом.
Коли вона вийшла, Вероніки в коридорі вже не було. Вадим надіслав Ірині смішну картинку для Поліни й написав: «Тато ввечері постарається забрати». Слово «постарається» раптом стало схожим на знущання. Він старався для всіх. Просто щоразу — в інший бік.
Надворі було важко й душно. Ірина йшла до зупинки, майже не помічаючи дороги. Хотілося зателефонувати Вадимові негайно, почути його впевнене «що сталося?» і розбити цей спокій одним запитанням. Але кожен спалах злості впирався в просту думку: він викрутиться. Скаже, що Вероніка все неправильно зрозуміла, що фотографія нічого не означає, що це знайома клієнта, що Ірина втомилася, накрутила себе, побачила те, чого немає. Він стільки років тренувався говорити так, щоб винним ставав інший.
Удома вона не відразу ввімкнула світло. Квартира зустріла її тишею і запахом ранкової кави. На спинці стільця висів піджак Вадима. У передпокої стояли дорогі туфлі, куплені навесні після його фрази: «Зовнішність теж працює на успіх». Ірина зняла взуття, пройшла на кухню й відкрила банківський застосунок.
Тепер цифри читалися інакше. Ресторан біля старого скверу — вечір із «клієнтами». Квітковий магазин поруч із книгарнею — ранок після «випадкового» знайомства. Таксі в сусідній район, де, як вона смутно пам’ятала ще зі школи, жила Вероніка. Пізня поїздка в день, коли Вадим розповідав про Степана Мазура і його термінову проблему.
