— А ти добре виглядаєш, — зауважила Вероніка, оглядаючи Ірину. — Просто серйозна начальниця.
— Майже вгадала. Керівниця відділу.
— А я все там само, із зошитами й червоною ручкою. Іноді здається, мене одразу з нею й народили.
Вони усміхнулися. Потім Вероніка раптом знітилася, провела пальцем по краю теки й нахилилася ближче.
— У мене, здається, новина. Навіть дивно говорити таке в черзі до лікаря.
— Хороша?
— Надто хороша, щоб не злякатися.
— Тоді кажи обережно, — тихо мовила Ірина. — Щоб не злякати.
Вероніка усміхнулася вже не по-шкільному, а по-жіночому, розгублено.
— Я зустріла чоловіка. Точніше, ми познайомилися раніше, але саме останніми днями все якось закрутилося. Він дорослий, розумний, красивий. Забезпечений. І знаєш, у ньому немає цієї чоловічої поважності, коли людина ніби робить тобі ласку тим, що слухає.
Ірина кивнула. Усередині майнула знайома думка: люди часто говорять саме те, що інша людина хоче почути. Але вголос вона спитала:
— Де ви познайомилися?
— У книгарні. Я вибирала збірку для уроку, він стояв біля сусідньої полиці. Спочатку перекинулися кількома фразами, потім він запропонував каву. Підвіз мене додому. Я вирішила, випадковість — і все. А він зателефонував. Сказав, що давно не розмовляв із жінкою так спокійно — про книжки, про життя, про плани. Не про знижки, не про нескінченний побут, не про чужі проблеми.
— І як його звати?
— Вадим.
Ім’я прозвучало буденно. Ірина навіть не насторожилася. Вадимів у місті вистачало: її чоловік, знайомий майстра, сусід із сусіднього під’їзду, чоловік із бухгалтерії, якого вона бачила кілька разів на спільних зборах.
— Гарне ім’я, — сказала вона. — Мого чоловіка теж Вадим звати.
Вероніка широко усміхнулася й полізла в сумку.
— Зараз покажу. Тільки не смійся з мене. Я сама розумію, що поводжуся як дівчинка.
Вона швидко перегорнула фотографії й повернула екран.
На знімку був Вадим Кравченко.
Не схожа людина. Не випадковий збіг рис. Не далекий родич, якого можна було б прийняти за чоловіка через втому очей. Це був саме Вадим — у тій самій світлій сорочці, з тим самим годинником на зап’ясті. Поруч сяяла Вероніка, довірливо притулившись до його плеча так, ніби нарешті знайшла місце, де можна видихнути.
У вухах в Ірини зашуміло. Коридор розвалився на окремі шматки: білі двері кабінету, чиясь синя бахіла, червона лампочка над входом, номерок у чужих пальцях. Вона змусила себе вдихнути. Потім подивилася не на чоловіка на екрані, а на Вероніку.
Та чекала радісної реакції. Їй хотілося почути, що чоловік справді хороший, що їй пощастило, що після довгої порожнечі життя подарувало щось справжнє. Вона не чекала удару.
— Ну? — Вероніка легко штовхнула Ірину ліктем. — Скажи чесно. Красивий?
Губи Ірини самі склалися в усмішку. Вузьку, не надто яскраву, але достатньо схожу на звичайну, щоб Вероніка нічого не помітила.
— Так, — вимовила вона. — Дуже помітний чоловік.
— От! Я ж кажу. І не скупий. У ресторан водив, офіціантові зробив зауваження через холодний чай. Мені було ніяково, але водночас приємно. Ніби про мене подбали.
Ірина згадала списання з ресторану біля старого скверу. Тоді Вадим сказав, що вечеряв із клієнтами, а фірма потім компенсує. Вона ще пожартувала, що хоч хтось нагодує її чоловіка за чужий рахунок. Він розсміявся й поцілував її в скроню.
Вероніка продовжувала говорити. Квіти. Повідомлення. Ніжні слова. Якийсь важкий період у житті Вадима, про який він не любить згадувати. Ірина слухала, відчуваючи, як перший удар перетворюється на холодну ясність. Спочатку було заціпеніння, потім біль, а далі — увага. Обережна, чіпка, майже небезпечна.
Телефон Вероніки завібрував. На екрані висвітилося: «Вадим».
— Це він, — прошепотіла Вероніка і притисла телефон до грудей. — Зараз почервонію, як учениця біля дошки.
Ірина поклала долоню на сумку, щоб пальці перестали тремтіти.
— Відповідай. Раптом щось важливе.
— При тобі незручно.
— Ми ж майже рідня по шкільній пам’яті.
Вероніка прийняла виклик.
— Так, Вадиме.
Голос чоловіка вдарив Ірину не гучністю, а м’якістю. Тією самою інтонацією, якої вдома вже давно майже не було.
— Привіт, моя хороша. Ти ще в лікаря?
Вероніка скоса глянула на Ірину й усміхнулася.
— Так, чекаю. Черга така, ніби тут щастя безкоштовно роздають.
— Бережи себе. Я після обіду звільнюся і наберу. Уже сумую.
Ірина сиділа нерухомо. Колись він так говорив їй на початку шлюбу, зустрічаючи її біля зупинки з дешевими квітами й мокрим від дощу волоссям. Потім ніжність зникла. Виявилося, вона не зникла — просто переїхала в інший телефон.
