Ірина вийшла на ґанок і зателефонувала Вероніці. Та відповіла відразу, ніби теж не спала.
— Щось сталося?
— Так. У нього є ще одна жінка.
На тому кінці повисла пауза.
— Я зрозуміла, що він мерзотник, — видихнула Вероніка. — Але щоб настільки…
— Її звати Лілія Остапчук. У неї салон краси. Детектив установив учора.
— Він був із нею, поки я ридала після паспорта?
— Учора ввечері.
Вероніка тихо вилаялася — не грубо, а з таким відчаєм, що Ірина заплющила очі.
— Що робимо? — спитала вона вже іншим голосом.
— Треба зрозуміти, чи знає вона правду. Найімовірніше, ні. Інакше б не усміхалася йому на фотографіях. Не можна приходити з криками. Вона вирішить, що ми ревниві жінки, які заважають її щастю.
— Отже, покажемо документи?
— Спочатку повідомлення. Коротке. Без погроз. Нехай сама обере зустріч.
Вероніка помовчала.
— А якщо пошле?
— Тоді надішлемо один доказ. Паспорт, сторінку зі штампом. Зайві дані закриємо.
— Я зняла. Руки тремтіли, але вийшло читабельно.
Ірина почула, як Вероніка відчиняє шухляду.
— Знаєш, я всю ніч думала, що гірше, ніж бути обдуреною жінкою, уже не можна. Виявляється, можна бути однією з трьох.
— Ми не будемо між собою змагатися.
— Ні, — різко відповіла Вероніка. — Нехай він сам тоне в цьому соромі.
До обіду вони склали текст. Ірина переписувала його кілька разів, прибираючи злість. У підсумку вийшло сухо: «Ліліє, йдеться про Вадима Кравченка. Це важливо. Ми не просимо вірити на слово. Є документи і фотографії. Якщо ви з ним у стосунках, вам потрібно знати правду».
Вероніка надіслала повідомлення з окремого номера, щоб Вадим нічого не помітив. Відповіді не було майже годину. Потім екран ожив: «Хто це?»
Ірина написала Вероніці: «Відповідай: жінки, яким він бреше».
Лілія відреагувала швидко: «Маячня. У нього складна особиста ситуація, але він вільний».
Вероніка надіслала знімок паспорта із закритими серією і номером, але видимими прізвищем дружини й датою шлюбу. За хвилину прийшло: «Де ви це взяли?»
«У нього в паспорті», — відповіла Вероніка.
Лілія довго мовчала. Потім написала: «Сьогодні о сьомій. Кафе навпроти мого салону. Прийдете. Якщо це обман — пошкодуєте».
Ірина мимоволі всміхнулася. Лілія була не з тих, хто плаче у ванній. Така спершу вдарить, а потім спитає, чи боляче.
День довелося прожити серед побутових справ. Майстер оглядав кухню Марії Павлівни, довго стукав по стіні, говорив про труби й стелю. Марк катався велосипедом вулицею, Поліна ліпила пластиліновий пиріг для бабусі. Ірина відповідала дітям, обговорювала кошторис, але думки постійно поверталися до вечора.
Після обіду зателефонував Вадим.
— Ну як ремонтна бригада? — спитав він бадьоро.
— Поки що тільки майстер.
— Я ввечері, може, до Степана заїду. Йому з презентацією треба допомогти.
Ірина стояла біля вікна кухні й дивилася, як Поліна посипає пластиліновий пиріг піском.
— Звісно.
— Ти не проти?
— А чому я маю бути проти?
Вадим трохи зам’явся.
— Та так. Зазвичай ти не любиш, коли я пізно.
— Ми в мами. Лягай коли хочеш.
Він розсміявся.
— Свобода, значить? Не ревнуєш?
Запитання прозвучало грайливо, але Ірина почула перевірку.
— До Степана? Ні.
— Колюча ти сьогодні.
— Втомилася.
— Відпочивай, моя хороша.
Вона натиснула відбій і стиснула телефон. Ці слова він міг учора говорити Лілії, позавчора Вероніці. Їхній зміст стерся від частого вжитку, як напис на старій монеті.
Увечері Ірина залишила дітей із Марією Павлівною й поїхала до міста. Вероніка чекала біля кафе навпроти салону. Світла блузка, довга спідниця, напружене обличчя.
— Думала, мене труситиме, — сказала вона. — А зараз ніби починаю урок у проблемному класі.
— Лілія всередині?
— Он вона.
За склом сиділа жінка з фотографії. Наживо Лілія здавалася ще яскравішою: пряме світле волосся, виразна помада, білий костюм, тонкий браслет. Перед нею стояла склянка води. Вона не пила. Просто дивилася на двері.
