Ірина і Вероніка увійшли разом.
— Остапчук? — спитала Ірина.
— Залежно від того, хто питає.
— Ірина Кравченко. Дружина Вадима.
Лілія повільно перевела погляд на Вероніку.
— А ви?
— Вероніка Савчук. Та, з якою він збирався одружитися, поки його дружина була жива й здорова.
Брови Лілії здригнулися.
— Сідайте.
Вони сіли. Кілька секунд ніхто не говорив. Офіціантка підійшла по замовлення, але Лілія махнула рукою.
— Пізніше.
Вона повернулася до Ірини.
— Почнімо з простого. Документи можуть бути старими. Люди роками не розлучаються, але живуть окремо.
— Ми живемо разом. У нас двоє дітей. Він снідає з сім’єю, ночує у Вероніки, а вчора ввечері вечеряв із вами.
Лілія примружилася.
— Ви стежили?
— Так.
— Чарівно.
— Обман теж не прикрашає.
— А я поки що не впевнена, що ви кажете правду.
Ірина відкрила теку. Спершу поклала копію свідоцтва про шлюб. Потім сімейну фотографію з минулого вересня: Марк у шкільній формі, Поліна з букетом, Вадим поруч біля під’їзду. Далі виписку по ресторану, куди він водив Вероніку. Після — знімки Тараса біля закладу, куди прийшла Лілія.
Лілія дивилася мовчки. Обличчя майже не змінювалося, але пальці перестали гратися браслетом.
— Він сказав мені, що розлучення майже завершене, — вимовила вона нарешті.
— Мені він сказав, що допомагає Степанові з презентацією.
Вероніка дістала телефон.
— А мені писав, що мріє познайомити мене з далекими родичами після курсів. Ось переписка.
Лілія взяла апарат, перегорнула повідомлення. Кілька разів усміхнулася, але без веселощів.
— «Ти перша жінка, поруч із якою я відпочиваю душею», — прочитала вона. — Як мило. Мені він писав інше: «Ти повернула мені смак до життя».
— Різнобічний чоловік, — тихо сказала Вероніка.
Лілія різко підвела погляд.
— Не іронізуйте зі мною. Я не знала.
— Я теж, — відповіла Вероніка.
Напруга трохи ослабла. Лілія повернула телефон і подивилася на Ірину уважніше.
— Квартира, про яку він говорив, ваша?
— Якщо велика квартира біля старого парку, то так. Вона дісталася мені від бабусі.
— Він сказав, що там усе оформлено складно, але скоро вирішиться. Я ще подумала: чоловік без житла, зате міркує як власник особняка. Але він так упевнено тримався.
— Упевненість коштує дешевше за власність.
Лілія вперше відвернулася до вікна. Біля салону зупинилася клієнтка, зазирнула в кафе й помахала господині. Лілія підняла руку у відповідь, ніби нічого не відбувалося, потім знову повернулася до жінок.
— Він позичав у мене гроші.
Ірина і Вероніка перезирнулися.
— Скільки? — спитала Ірина.
— Не величезні суми. То переказ затримався, то картку заблокували, то треба терміново оплатити подарунок для партнерів. Повертав частинами. Я вирішила, у людини тимчасова фінансова яма. У справах буває.
— Він не бізнесмен.
— Уже зрозуміла. Де він працює?
— Менеджером у фірмі з постачання обладнання. Зарплата звичайна. Більша частина красивого життя оплачується не ним.
Лілія відкинула волосся й коротко розсміялася.
— Отже, він приходив до мене в сорочці, купленій дружиною, розповідав про вільне майбутнє, коханку тримав на гачку весіллям і брав гроші в третьої. Чудово.
Вероніка не витримала:
— Він цілував мене вранці після того, як я побачила паспорт. Питав, чому я бліда. Уявляєте? Людина знала, хто вона, і жаліла мене голосом турботливого чоловіка.
Лілія подивилася на неї вже без колишнього холоду.
— Уявляю. Він уміє жаліти так, щоб ти почувалася обраною.
Ірина закрила теку.
— Ми прийшли не вмовляти вас ненавидіти його. Вирішуйте самі. Але я подаю на розлучення. Мені треба захистити дітей і майно. Вероніка не хоче, щоб він вийшов із цієї історії страждальцем. Якщо ви теж вважаєте, що він має отримати наслідки, нам краще не заважати одна одній.
Лілія повільно взяла склянку й зробила ковток.
— Що ви пропонуєте?
— Для початку обмінятися фактами. Дати зустрічей, подарунки, прохання про гроші, обіцянки. Детектив продовжить спостереження. Адвокатка оформить те, що стосується моєї сім’ї. Потім ми дамо йому зрозуміти, що його вистава закінчилася.
— Скандал?
— Ні.
— Шкода.
Вероніка раптом усміхнулася.
— Я вчора теж хотіла скандал. Сьогодні зрозуміла: якщо ми почнемо кричати, він виглядатиме кращим за нас.
Лілія замислилася.
— Ви хочете, щоб він прийшов туди, де будуть усі?
— Так, — сказала Ірина. — Але не зараз. Спочатку документи.
— Я можу дати переписку і банківські перекази. Тільки копії. І без зайвого поширення.
— Моя адвокатка скаже, що можна використати, а що краще залишити для особистої розмови.
— У вас уже є адвокатка?
— Так.
— Швидко.
— Я дванадцять років була повільною.
Лілія кивнула так, ніби зрозуміла головне.
Вони провели за столом понад годину. Спочатку кожна трималася окремо: Лілія — з холодною гордістю, Вероніка — з образою і розгубленістю, Ірина — зі зібраністю, за якою ховалася втома.
Але що більше збігалися дати, фрази, маршрути й обіцянки, то ясніше ставало: між ними немає суперництва. Його вигадав би Вадим, якби встиг. Він неодмінно поставив би їх одну проти одної, змусив порівнювати красу, вік, ніжність, вигоду.
За столом сиділи не суперниці, а свідки однієї й тієї самої схеми. Розмова більше не нагадувала допит. Лілія розповідала, де зустрічалася з Вадимом: ресторан у старому районі, закрита вечеря в знайомого кухаря, прогулянка набережною, салон після закриття. Він дарував квіти, але не надто дорогі. Говорив про майбутнє, але уникав конкретних дат. Часто скаржився, що втомився від людей, які тягнуть із нього сили. Тепер стало ясно, кого він так називав: дружину, дітей, друзів, усіх, хто заважав образу вільного переможця.
