— Ні, мам. Тут хтось інший.
— Тоді познайомимося з нею заново.
Марія подивилася на неї крізь дзеркало. Губи здригнулися. Це не була усмішка, але щось поруч.
На суді Віктор Савчук тримався спокійно. Його адвокат говорив про недоведеність, про давність подій, про психічний стан потерпілої, про те, що Марія нібито перебувала в будинку добровільно як доглядальниця Анни, а потім не виходила через власну хворобу. Ці слова різали Ірину так, що вона ледь сиділа на місці.
Марія давала свідчення два дні. Іноді замовкала. Суддя оголошував перерву. Психолог сідала поруч, говорила тихо, просила дивитися на склянку води, на свої руки, на вікно. Марія поверталася й продовжувала.
— Я не була доглядальницею, — сказала вона, дивлячись не на Віктора, а на край столу. — Я була перекладачкою. Я прийшла забрати документи. Анна попросила мене подзвонити братові. Потім Віктор забрав мій телефон. Потім сказав, що я підпишу папери. Я відмовилася.
— Чому ви не намагалися піти? — спитав адвокат.
Марія підвела на нього очі. У залі стало тихо.
— Намагалася. Перші роки часто. Потім рідше. Коли людину б’ють не тільки руками, а часом, вона перестає розуміти, де двері.
Ірина закрила обличчя долонею. Павло сидів поруч, стиснувши щелепи.
Поворот стався на третьому засіданні.
Ольга, яку викликали свідком, прийшла бліда, у строгій сукні. Вона розповіла про флешку, про погрозу, про свій страх. Адвокат Віктора відразу вхопився за це: чому мовчала, чому тепер говорить, чи можна довіряти жінці, яка чотирнадцять років приховувала доказ?
Ольга плакала, але відповідала.
— Не можна пробачити те, що я зробила, — сказала вона. — Але запис справжній. І Маша віддала його мені до зникнення.
Тоді адвокат Віктора заявив, що запис міг бути змонтований, а стікер у папці — написаний пізніше. Ірина відчула, як земля знову йде з-під ніг. Експертиза підтверджувала справжність, але захист тиснув, плутав, змушував сумніватися.
І тут Павло передав прокуророві маленький прозорий пакет.
У ньому лежав синій шарф Марії.
Ірина не розуміла, навіщо його знову дістали. Шарф давно був у матеріалах справи. Але Павло нахилився до неї й прошепотів:
— Пам’ятаєте затяжку?
Експерти, переглядаючи старі речі, знайшли в зашитому краї шарфа мікрокарту пам’яті. Марія сховала її туди ще до останньої зустрічі. Так акуратно, що ніхто не помітив: ні Ольга, ні Ірина, ні перші слідчі. Вона, мабуть, боялася, що флешку в Ольги знайдуть, і зробила другу копію.
На карті збереглося відео.
Якість була погана. Камера телефона лежала, ймовірно, у сумці або кишені пальта. На екрані виднівся кут кімнати, край столу, рука Віктора з важким перснем, документи з датами, обличчя нотаріуски Ткачук, яка нервово курила біля відчиненої кватирки. Голоси звучали чіткіше, ніж на старому аудіозаписі.
— Вона не підпише, — говорила Ткачук.
— Підпише, — відповідав Віктор. — А якщо ні, зникне так само, як зникають тисячі. Доросла жінка, столиця, особисте життя. Скажуть, поїхала.
— Ти переходиш межу.
— Я давно за нею.
Потім чувся голос Марії:
— Я все записала.
Різкий удар. Шурхіт. Чийсь крик. Відео темніло, але звук тривав.
— Дурепо, — сказав Віктор. — Тепер ти сама обрала.
У залі хтось ахнув. Віктор уперше змінився на обличчі. Не сильно — тільки зблідли губи, і пальці, що лежали на столі, сіпнулися…
