І знову все стало добре. Катя бадьоро крокувала за Альонкою, перед якою, як їхній незмінний ватажок, ішов Федір. І намагалася не думати про те, що маленька пригода з кліщем — поганий знак. А саме така думка й з’явилася в її голові відразу ж, як це сталося.
Небезпечна переправа
Нарешті вийшли до річки. Уже вечоріло. Крізь крони високих дерев, які тут біля річки росли не так густо, червоніло західне небо. Річка була неширока, але дуже бурхлива. Потоки пінилися довкола виступаючих каменів, течія здавалася стрімкою, і на вигляд річечка не була такою вже мілкою. Принаймні Катя не уявляла, як вони її вбрід перейдуть.
— Треба йти тут, — Федір указав рукою в напрямку місця, позначеного встромленою в землю товстою палицею. — Бабусин сусід мені так і казав, що тут буде такий орієнтир. Ця палиця вкопана вже багато років. Треба ж, усе точно.
— А ти… ти впевнений? — уточнив Олег.
— Ну, поки все, що я дізнався від цього діда, виявилося правдою, — знизав плечима Федір. — Я першим піду. За мною Катя, потім Стас, за ним Альонка. І замикає Олег. Будемо, якщо що, дівчат страхувати.
— А я плавати не вмію, — зізнався Олег.
Приятелі перезирнулися. Ніби й близько вони спілкувалися, особливо останнім часом, а такого про Олега ніхто й не знав.
— А я якраз плаваю, як русалка, — озвалася Альонка. — Я можу сама Олега страхувати.
Усі засміялися. Олег трохи зніяковів і швидко додав:
— Та що тут плавати, тут води по коліно.
— Ну, не знаю, — з сумнівом похитала головою Катя. Її лякала перспектива переходити цей стрімкий потік убрід. — Може, трохи пройдемо вгору за течією, ну або вниз. Раптом там міст якийсь збудували. Просто той дідусь про це не знав.
— Не думаю, — похитав головою Федір.
— Та годі вам, — широко всміхнувся Стас. — Погнали вже. Час трохи освіжитися.
Сказавши це, хлопець скинув кросівки, стягнув шкарпетки й заходився підкочувати джинси. Друзі наслідували його приклад.
Першим у річку ступив Федір. У руці в нього була довга товста палиця, щоб перевіряти дно. За ним пішов невміючий плавати Олег. Він опирався, пропонував пустити вперед дівчат, але де там, ніхто цього йому не дозволив. Слідом ішла Альонка, за нею Катя і останнім Стас.
Річка виявилася глибшою, ніж на те розраховували мандрівники. Одяг намок, обважнів. Потік був стрімкий, бурхливий, настільки, що паморочилося в голові. Каті було страшно, тільки виду вона не подавала, бо інші, вони наче почувалися цілком спокійно, навіть Олег. І раптом Федір, який ішов попереду, різко ухнув кудись униз, зник під водою. Тут же виринув, щось крикнув решті, але пізно. Олег утратив рівновагу, і бурхливий потік поніс його вниз за течією. Олег намагався опиратися, гребти, але куди там, його голова раз у раз зникала під водою.
Катя й Альонка завмерли, а Федір і Стас кинулися на допомогу другові. Тільки от здавалося, що вони не встигнуть. Тимчасова перевага у води була достатня. Вона тягла Олега все далі й далі.
— Що це? — крикнула Катя Альонці, намагаючись перекрити шум води.
— Напевно, дно різко обірвалося. Там одразу глибоко, Олег тоне.
Альонка ледь не плакала. Дівчата стояли посеред бурхливого потоку, спостерігаючи за хлопцями, які вже виднілися вдалині ледь помітними цятками.
— А нам-то що робити? — спитала Катя. — Назад?
— Уперед! — рішуче заявила Альонка. — Ми ж плавати вміємо. Тим більше знаємо, чого чекати. Доберемося. Олега хлопці точно до того берега витягнуть. Він ближче. Краще б нам усім разом триматися.
Катя кивнула. Так, подруга має рацію. Альонка завжди в їхній парі була сміливішою й рішучішою. Напевно, Федір, якби вибирав між ними, закохався б саме в неї, а не в тихоню Катю. Подруги перезирнулися, кивнули одна одній і рушили вперед. Невдовзі Альонка попливла. Дно під нею різко зникло. Мить потому до неї приєдналася Катя. Гребти було важко, течія зносила. Одяг і рюкзак тягнули вниз. Та ще й вода виявилася крижано-холодною, аж пекучою. На мілководді вона була значно тепліша.
І все ж вони дісталися берега, хоч і не без труднощів. Відчувши колінами й ліктями дно, Катя відчула полегшення, ні з чим не зрівнянне. Ледве відсапавшись, дівчина знову відчула тривогу. Як там Олег? І хлопці? Чи вдалося їм його врятувати? А що як ні? Альонка, мабуть, думала про те саме. У її блідому обличчі не було ані кровинки.
А потім з’явилися вони, хлопці. Дівчата помітили їх здалеку. Усі троє. Поспішали до них чи не бігом. Вони обнялися вп’ятьох і довго не відпускали одне одного. Слова були не потрібні. Кожен знав, що відчуває і про що думає інший. А потім Федір і Стас розвели вогнище, щоб усі зігрілися й обсохли. Заодно вирішили й повечеряти.
— Підкріпимося, а потім підемо ще трохи вглиб лісу. Якщо вірити карті, там далі є зручна галявина. Поставимо намети й уже на нічліг розташуємося. Ну а вранці вирушимо далі. Там усього нічого залишиться йти.
Катя усміхнулася. Вона ж переживала, що після того, що сталося, після тієї смертельної небезпеки, яка якийсь час нависала над Олегом, а може, й над усіма ними, пригода закінчиться. Найрозсудливішим рішенням було б повернути назад. Але як же тоді? Тоді не буде чарівних каменів. Не буде посиденьок біля вогнища. Не буде їхньої захопливої подорожі. Каті цього не хотілося. Як же добре, що й іншим не хотілося розлучатися з пригодою теж.
— Дурень я, звісно, — промовив Федір задумливо, дивлячись на вогонь. — Потяг вас у ліс, сам його толком не знаючи. Річка ця. Треба було Катю послухати, інше місце пошукати. А я вперся в цю карту…
