Федір розгорнув карту й докладно пояснив приятелям маршрут. За всім виходило, що заночувати їм доведеться десь на півдорозі.
— Пристойна відстань, — похитав головою Олег. — Це ще якщо твій старий приятель правильно все тут позначив.
— У цьому сумнівів майже немає, — усміхнувся Федір. — Він раніше військовим був, тож розбирається в такому. Тільки от бентежить мене те, що він сказав, ніби камені ці не всім показуються.
— Може, спеціально так сказав, — припустила Альонка. — Щоб його, якщо що, у брехні не викрили. Мовляв, не знайшли камені не тому, що їх немає, а тому, що недостойні їх побачити.
— Ні, — упевнено відповів Федір, — не така він людина.
Каті дуже хотілося знайти ці камені й загадати своє заповітне бажання. Слова Альонки тому їй зовсім не сподобалися.
— Та навіть якщо й немає їх, цих каменів, — вступив у розмову Стас. — Та й біс із ними, зате яка в нас подорож виходить. Коли б ми ще отак вибралися?
Приятелі перезирнулися. Так, Стас мав рацію. Те, що зараз відбувалося, нагадувало захопливий фільм, а його героями були вони самі.
Після відпочинку до приятелів повернувся бадьорий настрій. Вони підвелися, як за командою, і дружно зашагали далі. Федір періодично звірявся з картою.
— Скоро вийдемо до річки. Дід позначив, у якому місці її можна легко перейти, там брід.
Каті не терпілося побачити цю річку. Напевно, краса невимовна. Річка в гірському лісі. Та її наявність буде доказом того, що карта правильна. Бо інші орієнтири, які їм траплялися дорогою — обгорілий старий дуб, відкрита галявина, валуни, що стирчать із землі, — усе це могло бути просто збігом. А річка все ж річка. Чудовий маячок. І раптом…
— От блін, — пролунав невдоволений вигук Альонки.
Усі зупинилися, подивилися на неї.
— У мене кліщ на шиї, — відповіла вона. — Спочатку здавалося, що просто свербить, а зараз помацала, і точно — кліщ.
— Кліщ, — підтвердив Олег, оглянувши Альончину шию. — І як уп’явся.
— Ну от, — Альонка ледь не плакала. — А раптом він заразний? І взагалі, як його зняти тут, у похідних умовах?
Пригода затьмарила загальний настрій. Дрібниця ніби. Але Каті стало шкода Альонку. Неприємність. Та й справді, хто його знає, може, кліщ переносить інфекцію. У них по області таке час від часу траплялося.
До Альонки підійшов Федір. Він, здається, точно знав, що робити. Федір поставив на землю рюкзак і дістав звідти якусь маленьку пляшечку.
— Що це? — не стрималася Катя.
— Соняшникова олія для нашої похідної кухні.
Далі Федір почав творити своїми руками якесь маленьке чаклунство. Він дуже обережно торкався пальцями Альонкиної шиї, просочуючи місце, де був кліщ, олією. Катя майже хотіла опинитися на місці подруги, щоб Федір так само дбав і про неї. Альонка теж, здається, вже не вважала кліща такою вже страшною неприємністю.
— Готово, — промовив Федір. Він струсив кліща в маленьку коробочку з-під сірників, яку обмотав для певності зовні поліетиленом. — У місто повернемося, здамо в лабораторію, — пояснив він свої дії. — Якщо, не дай Боже, щось знайдуть, зроблять тобі щеплення, і все. Ми сьогодні тільки ніч тут проведемо, і на зворотному шляху заночувати доведеться разок. Післязавтра вже в місті будемо. Час є, не хвилюйся…
