Щоб біля каменя загадати бажання правильно, це не жарти. Катя точно знала, що вона загадає. Їй хотілося вже давно, дуже давно, щоб Федір дивився на неї не як на друга, щоб у його очах, коли він дивиться на неї, читалися захоплення, захват і любов. Катя загадає, щоб вони з Федором стали парою, одружилися, народили й виховали дітей, прожили довго і щасливо до сивого волосся, рука в руку, плече до плеча. Оце було б для Каті величезним щастям.
Дівчина підозрювала, що й Альонка загадає щось подібне. Подруги так жодного разу й не говорили всерйоз про ці свої почуття. При цьому кожна точно знала про іншу її секрет. Але тема ця була забороненою, навіть загрозливою. Загрозливою для їхньої дружби й тієї особливої легкості, яку відчував кожен у їхній злагодженій компанії.
Похід до заповітних каменів
До місця добиралися мікроавтобусом, який Стас позичив у дядька. Зовсім недавно він отримав права, чим дуже пишався. А водити Стас умів років із тринадцяти. Змалку його до керма тягло. Іржавий мікроавтобус сильно трусило на вибоїнах на останніх кілометрах шляху. Але ніхто не скаржився. Усім було весело й цікаво. Адже так починалася їхня найперша справжня пригода.
Про що вони тільки не говорили. Переважно, звісно, про майбутнє. Ділилися мріями й планами, підтримували одне одного. І, звичайно, в майбутньому, яке намріяли собі недавні випускники, вони були разом. Ні в кого тоді навіть думки не виникло, що їхні шляхи розійдуться. Це здавалося немислимим. Адже їм так добре. Так добре разом. Вони так одне одного розуміють, буквально без слів.
— Приїхали, — оголосив Стас, зупинивши автомобіль перед деревами.
Катя, мов заворожена, озиралася навколо. Оце так. Справжній ліс. Вона, міська жителька, ніколи в такому місці не бувала. Дерев було багато, дуже багато. Мандрівники стояли на невеликому узвишші. Звідси добре проглядалася горбиста місцевість, густо вкрита лісом. Було навіть трохи страшно, але красиво, безмежно красиво.
Альонка тут же заходилася клацати фотоапаратом: і природу знімала, і хлопців та дівчат на тлі всієї цієї величі. І ніхто не позував, усі дивилися, роззявивши роти, на це диво.
— Як добре, що ти нас сюди покликав, — вимовив нарешті Олег. — Ніколи такого не бачив.
— А це лише початок подорожі, — усміхнувся Федір. — На нас чекає багато чудових відкриттів.
Через роки Катя дивувалася: як, як вони могли наважитися на такий вчинок? Піти в тривалий похід у ліс, уп’ятьох. Ні в кого не було особливого досвіду в похідному житті. Основна частина юних туристів узагалі вперше в лісі опинилася. Провідником у них був Федір зі своєю картою, намальованою якимось сільським дідом, можливо, давно вже не при своєму розумі. Чиста авантюра. І все ж тоді ніхто з них не замислився, що це небезпечно. А дарма. Попереду на них чекало кілька дуже складних випробувань. Деякі з них легко могли закінчитися плачевно. Тільки тоді, стоячи на краю величного прекрасного лісу, ніхто з приятелів про це не подумав.
— Давайте спільне фото! — скомандувала Альонка.
Вони всі згуртувалися, обійнялися на тлі вікових дерев. Альонка витягнула як могла вперед руку, щоб усі потрапили в об’єктив камери. Тоді про селфі-палки ще й не чули. І швиденько зробила кілька кадрів.
Одне з цих фото досі зберігалося в Катиному альбомі. Тільки от рідко вона його брала до рук, рідко розглядала. Якось надто вже важко було все це згадувати. І не тому, що в тому поході з ними сталося кілька вельми небезпечних подій. Ні, просто боляче було від того, що вони більше не разом. Не збулися їхні спільні мрії. Не вийшло пронести дружбу крізь роки. Від думок про це на душі ставало тоскно. Але тоді, тоді про це ніхто й не думав. Усім здавалося, що попереду в них вічність, що вони підуть пліч-о-пліч цією життям.
— Ну, вперед! — скомандував Федір.
І всі, підхопивши заздалегідь підготовлені туристичні рюкзаки, рушили за ним. Звісно, за ним. Ніхто й не сумнівався, що Федір знає, що робить.
Спочатку було легко й весело. Хлопці й дівчата жартували, йшли, захоплювалися місцевими красотами, ділилися враженнями. Альонка фоткала природу й приятелів, Федір час від часу звірявся з картою. Приблизно за півтори години шляху всі трохи втомилися. Розмови стихли, рюкзаки раптом почали сильно відтягувати плечі. Федір, помітивши це, запропонував зробити привал. Ідею зустріли з ентузіазмом.
Друзі розташувалися під групою високих дерев просто на коренях, що виступали з-під землі. Було тихо й спокійно. Перекусили, трохи посиділи мовчки.
— Довго нам іще йти до цих чарівних каменів?
