Його пальці почали грубо розминати її до межі напружені м’язи. Цей жест в іншій ситуації міг би здатися турботливим, але тут був лише черговим мерзотним способом продемонструвати владу над її тілом. «Але ми зовсім не хочемо, щоб така сліпуче красива жінка роками гнила в сирій тюрмі», — вставив він.
Волков промуркотів ці слова їй просто на вухо, обдаючи своїм гарячим подихом. «Ми ж цілком розумні люди й завжди готові до продуктивного діалогу. Ми чудово розуміємо, що в подібних складних ситуаціях інколи можна знайти взаємовигідні альтернативні рішення».
Його нахабні руки спустилися ще нижче, майже впритул наблизившись до її витончених ключиць. Брудні пальці самовпевнено торкнулися верхнього ґудзика її форменої сорочки. Наталія відчула, як тіло рефлекторно напружилося всупереч її волі, а кожен м’яз приготувався до смертоносної дії.
Однак вона величезним зусиллям змусила себе залишатися нерухомою, рівно дихати й холодно думати. «Ще не час», — монотонно повторювала вона про себе цю фразу як рятівну мантру. «Ще зовсім не час бити у відповідь».
Медведєв, який увесь цей час боягузливо й мовчки спостерігав від дверей, нарешті подав голос. «Слухай, командире, а може, ця баба справді німа?» — запитав він із дурнуватим нервовим смішком. «Усю дорогу до відділку ані слова нам не сказала, і зараз сидить мовчить як оглушена риба».
Козлов безжально загасив недопалок просто на поверхні столу, залишивши чорний випалений слід на й без того зіпсованій стільниці. «Вона далеко не німа», — похмуро відповів він, важко встаючи й обходячи стіл з іншого боку. «Вона просто неймовірно вперта й самовпевнена».
«Вона наївно думає, що її горде мовчання хоч щось тут змінить, і що її зіркове начальство примчить рятувати становище». Він зупинився впритул поруч із нею й нахилився так низько, що його опухле обличчя опинилося на рівні її спокійних очей. «Але знаєш що, пані майорко, ніхто на допомогу до тебе не прийде».
«Ніхто навіть не дізнається, що ти перебуваєш у цій забутій богом будівлі, а твоя дорога машина вже надійно схована. Твої секретні папери лежать у мене в сейфі, тож ти тепер офіційно не існуєш. Принаймні так буде доти, доки я особисто не вирішу, що саме з тобою робити».
Чоловік грубо схопив її за підборіддя й різко повернув обличчя до себе, силоміць змушуючи дивитися просто в очі. «Ти надто вже гарна для сирої тюремної камери», — промовив він повільно й роздільно, ніби вбиваючи кожне слово їй у свідомість. «Такі соковиті губи, такі виразні очі й таке розкішне треноване тіло».
«Це був би справжній злочин проти самої природи — замкнути всю цю красу в бетонній коробці на довгі десять років. Ми можемо дуже легко все владнати й оформити документи так, ніби цієї нічної погоні взагалі ніколи не було. Не буде абсолютно жодних формальних обвинувачень, жодних принизливих судів і тим більше жодної колонії».
«Ти просто спокійно поїдеш звідси рано-вранці й назавжди забудеш про всі неприємності цієї ночі». Він відпустив її змучене підборіддя й самовдоволено випростався, схрестивши масивні руки на широких грудях. «Але заради такого щедрого подарунка тобі треба бути хорошою дівчинкою, дуже слухняною й лагідною».
«Сподіваюся, ти чудово розумієш, до чого саме я хилю в нашій розмові?» Його тонкі губи розтягнулися в гидкій усмішці, яка зовсім не торкнулася погляду. Ці очі залишалися гранично холодними, нагадуючи погляд хижака, що загнав свою слабку жертву в глухий кут.
Полонянка продовжувала мовчати ще кілька нескінченних секунд, і це тягуче мовчання заповнило кімнату майже фізично відчутним тиском. Потім вона нарешті розтулила рота й заговорила вперше відтоді, як її силоміць витягли з салону позашляховика. Її крижаний голос звучав низько й абсолютно рівно, не виказуючи ані найменшого тремтіння чи зрадливого вагання.
«Просто зараз ви робите жахливу помилку», — сказала вона просто й дуже дохідливо. «Це настільки велика помилка, що я даю вам останній шанс негайно зупинитися. Звільніть мене просто зараз і поверніть усі вилучені документи».
«Якщо ви виконаєте мої вимоги, то я, можливо, зроблю ласку й забуду про те свавілля, яке тут відбувалося». Після цих слів на кілька довгих секунд у допитній повисла абсолютно глуха тиша. А потім усі троє корумпованих поліцейських вибухнули гучним, різким і майже істеричним сміхом, що луною відбився від голих стін.
Ватажок сміявся так сильно, що йому довелося важко спертися на хиткий стіл. Волков із захватом ляскав себе по стегнах, а молодий Медведєв буквально зігнувся навпіл біля вхідних дверей. «Ви тільки послухайте, це пташеня нам ще й погрожувати надумало», — ледь вичавив із себе старший лейтенант крізь напади реготу.
«Ви чули це, хлопці, закута баба намагається качати права проти трьох озброєних мужиків у нашому ж відділку!» — продовжував веселитися він. Потім він різко обірвав свій сміх і одним блискавичним рухом з розмаху вліпив їй важкого ляпаса. Удар був настільки сильний і хльосткий, що її голова мотнулася вбік, а на блідій щоці миттю розцвів червоний відбиток п’ятірні.
«Запам’ятай своє справжнє місце, стерво», — люто прошипів він, знову схопивши її за волосся й боляче закинувши голову назад. «У цих стінах ти ніхто, ти просто безправний шмат м’яса. Ти терпітимеш усе те, що ми самі вирішимо з тобою зробити цієї ночі».
«І вже повір моєму багатому досвіду, зробити ми можемо дуже й дуже багато», — додав мучитель. Його вільна рука нахабно ковзнула по її шиї вниз до форменого коміра, і одним потужним ривком він із м’ясом вирвав верхні ґудзики. Під розірваною тканиною блиснула оголена ключиця й темний край щільної спортивної білизни.
Волков схвально присвиснув і ступив ще ближче, жадібно впиваючись сальним поглядом у відкриту жіночу шкіру. «Я ж одразу казав, що нам дісталася справжня красуня», — хрипко констатував він. «Давайте вже швидше закінчимо з цим нудним спектаклем, адже вона все одно нікуди від нас не дінеться».
Медведєв знову дістав мобільний телефон і почав нахабно знімати те, що відбувається, на камеру. Його молоде обличчя при цьому буквально розпливлося від нездорового збудження. Наталія відчувала, як її серце б’ється швидше, а адреналін починає текти венами, готуючи все тіло до бою.
Але вона також відчувала дещо інше — холодну й кришталево чисту лють, що накопичувалася всередині неї від самого початку цієї довгої ночі. Ця стримувана лють зовсім не затуманювала її тренований розум. Навпаки, вона лише загострювала його, роблячи кожну думку гострою й безжальною, як бритва.
Офіцерка дивилася на цих трьох чоловіків і бачила перед собою не людей, а лише мішені. Це були конкретні цілі, які вона холоднокровно й безжально знищить. Не сьогодні і, може, навіть не завтра, але знищить неодмінно.
Козлов нарешті відпустив її розпатлане волосся й відійшов до дверей, на ходу дістаючи з кишені важку в’язку ключів. «Гаразд, на сьогодні досить ігор», — грубо сказав він, раптово змінивши знущальний тон на суто діловий. «Посадимо її в камеру на всю ніч, нехай добре подумає про свою поведінку, а вранці продовжимо розмову».
Він широко розчинив двері й багатозначно кивнув підлеглому. «Відведи її вниз, але поки не чіпай, бо я хочу бути першим», — владно розпорядився старший за званням. Волков невдоволено скривився від явного розчарування, але беззаперечно підкорився, грубим ривком піднявши Наталію зі стільця.
Коли він вів затриману темним коридором до сходів, його руки блукали її тілом із відвертою й мерзотною нахабністю. Однак вона ніяк не реагувала на ці приниження, будучи цілком зануреною у свої холодні думки. Вона скрупульозно планувала й прораховувала кожен свій майбутній крок, просто чекаючи слушного моменту для атаки.
Коли цей момент настане, ці люди тисячу разів пошкодують про той день, коли вирішили зупинити її машину на трасі. Вони гірко пошкодують про кожне сказане слово, про кожен брудний дотик і про кожен масний погляд. Наталія твердо пообіцяла собі, що неодмінно подбає про жорстоку відплату особисто.
Камера попереднього ув’язнення містилася в глибокому сирому підвалі поліцейської будівлі. Це було дуже холодне приміщення з голими бетонними стінами, суціль укритими чорними плямами плісняви й дивними написами. Єдиним джерелом тьмяного світла була стара лампочка за іржавими ґратами, що миготіла з дратівливою періодичністю.
Лейтенант Волков безцеремонно вштовхнув Наталію всередину й нарешті зняв із неї кайданки, очевидно, дотримуючись протоколу утримання затриманих. Хоча вона дуже сумнівалася, що ці корумповані люди взагалі коли-небудь дотримувалися будь-яких офіційних правил. Її зап’ястки були стерті майже до крові, а жорсткі металеві браслети залишили на шкірі глибокі багряні борозни.
Однак змучена полонянка майже не відчувала пульсівного фізичного болю. Біль давно став для неї звичним робочим інструментом, який вона досконало опанувала багато років тому. Ця ниюча важкість лише допомагала зберігати максимальну концентрацію й не давала забути про головну мету…
