Вона навчилася терпіти біль ще в навчальному центрі, коли інструктори проводили їх через такі випробування, що цей поліцейський видався б їй просто грубим хуліганом. Але приниження було іншим, воно проникало глибше, ніж будь-який фізичний біль, зачіпало щось у самісінькому осерді її єства. Вона була офіцеркою, служила своїй країні, виконувала найважливіші завдання, а ці люди поводилися з нею, як зі звичайною злочинницею, гірше того — як із річчю, яку можна ламати й м’яти на власний розсуд.
Козлов відпустив її волосся й відійшов на крок, милуючись своєю роботою. Наталія повільно випросталася, наскільки дозволяли кайданки, і подивилася на нього прямим, немиготливим поглядом. У цьому погляді не було страху, лише холодна обіцянка розплати, яку Козлов або не помітив, або вирішив проігнорувати.
Волков закінчив обшук салону й підійшов до них, тримаючи в руках ту саму сумку з документами, заради яких Наталія ризикувала життям. «Диви, що знайшов», — сказав він, витягуючи теку з грифом секретності. Козлов вихопив її з його рук і розкрив, перегортаючи сторінки з виглядом людини, яка не розуміє і половини прочитаного.
«Це що ще за хрінь?» — пробурмотів він, розглядаючи таблиці й схеми, якісь коди, шифри. Наталія відчула, як її серце стислося. Ці документи не мали потрапити в чужі руки.
Їхній зміст був настільки важливим, що за їхній витік загрожувала не просто відставка, а військовий трибунал. «Це секретні матеріали», — промовила вона рівним голосом, намагаючись не виказати свого хвилювання. «Ви не маєте права їх переглядати, це питання національної безпеки».
Козлов розсміявся грубим гавкучим сміхом, що луною відбився від дерев по обидва боки дороги. «Чули, хлопці, національна безпека? А я думав, це рецепт супу твоєї бабусі».
Медведєв дістав свій смартфон і навів камеру на Наталію. «Треба зняти для протоколу», — сказав він із посмішкою, яка не мала нічого спільного з професійною необхідністю. Він знімав її, розпатлану в кайданках, із брудним слідом на щоці від капота машини.
Його очі блищали від збудження, зовсім не службового характеру. «Подивіться, яка красуня нам трапилася», — коментував він, повільно обходячи її по колу. «Військова розвідниця, га? Цікаво, чого там вчать таких симпатичних дівчат?»
Волков підійшов ближче й став поруч із Медведєвим, теж дивлячись на неї з погано прихованою хіттю. «Давно в нас не було такого улову», — сказав він, облизуючи губи. «Зазвичай трапляються або старі карги, або наркоманки, а тут справжня королева».
Його рука потяглася до її обличчя, і він провів пальцем по її щоці, стираючи бруд. Але його дотик був надто довгим, надто інтимним, надто навмисним. Наталія відсмикнула голову, і її очі спалахнули такою люттю, що Волков на мить відступив.
Потім його обличчя спотворила злоба, і він схопив її за підборіддя, стиснувши пальці так сильно, що вона відчула, як вони залишають синці на її шкірі. «Не смикайся, стерво», — прогарчав він. «Ти зараз не в тому становищі, щоб удавати з себе недоторку».
Козлов спостерігав за цією сценою зі схвальною посмішкою, не роблячи жодної спроби зупинити свого підлеглого. Двоє поліцейських із контрольного поста перезирнулися, і один із них пробурмотів щось про те, що йому треба повернутися на пост, після чого обидва швидко пішли геть. Вони не хотіли бути свідками того, що могло статися далі, але й втручатися не збиралися.
Це була негласна домовленість, що існувала на цій ділянці дороги вже багато років. Усі знали про методи Козлова та його команди, але ніхто не говорив про це вголос. Наталія оцінювала свої шанси.
Троє проти однієї, руки скуті за спиною, зброя недоступна, підкріплення неможливе. У будь-якій іншій ситуації вона б уже діяла. Її тренування включали звільнення від кайданків, роззброєння противника, ведення бою в чисельній меншості.
Але тут була одна змінна, яка змінювала все — документи. Якщо вона почне чинити опір зараз, вони можуть знищити теку, можуть випадково чи навмисно пошкодити матеріали, що коштували дорожче за її життя. Вона мала думати стратегічно, знайти момент, коли зможе забрати документи й піти.
А поки що залишалося лише терпіти. Це рішення далося їй найважче, бо кожна клітина її тіла кричала про опір, про негайну й жорстоку розправу над цими злочинцями у формі. Але дисципліна, вбита роками служби, перемогла інстинкти, і вона змусила себе розслабити напружені м’язи.
Козлов закінчив гортати документи й недбало кинув теку на капот машини, поруч із Наталією. «Розберемося з цим пізніше», — сказав він. «Зараз відвеземо нашу гостю до відділку, оформимо, як належить».
Він вимовив слово «оформимо» з такою інтонацією, що його справжній зміст не залишав сумнівів. Волков і Медведєв обмінялися розуміючими поглядами, і Наталія побачила в їхніх очах те, що бачила раніше лише в очах ворогів на полі бою — абсолютну впевненість у своїй безкарності. Вони вважали її здобиччю, трофеєм, іграшкою для розваги.
Вони не знали, що в цю саму мить вона запам’ятовувала кожну деталь їхніх облич, кожну родимку, кожен шрам, кожну зморшку. Вони не знали, що її пам’ять працювала як записувальний пристрій, фіксуючи їхні голоси, їхню манеру рухатися, їхні слабкі місця. І вони абсолютно точно не знали, що ця жінка з розбитою губою й брудом на обличчі була здатна вбити кожного з них голими руками.
За лічені секунди її посадили на заднє сидіння машини Козлова, і Волков сів поруч із нею, притиснувшись своїм стегном до її стегна тісніше, ніж того вимагала необхідність. Медведєв улаштувався попереду, продовжуючи знімати на телефон. Його камера раз у раз фокусувалася на її обличчі, на її постаті, на її скутих руках.
Козлов завів двигун і рушив із місця, залишаючи її понівечений позашляховик на узбіччі дороги. «Не хвилюйся, красуне», — сказав Волков, нахиляючись до її вуха так близько, що його губи майже торкалися її шкіри. «Ми про тебе подбаємо, ти ж хочеш, щоб про тебе подбали, правда?»
Його рука лягла на її коліно й почала повільно підійматися вгору по стегну. Наталія стиснула зуби так сильно, що почула скрегіт. «Ще не час», — казала вона собі, розуміючи, що коли цей момент настане, ці люди пізнають справжній страх.
Дорога до відділку поліції в місті Гірному зайняла близько сорока хвилин. І кожна з цих хвилин була суворим випробуванням для її самовладання.
Волков не прибирав руки з її ноги, то погладжуючи стегно, то стискаючи його з силою. Цей тиск залишив би синці навіть крізь щільну тканину штанів.
Медведєв коментував те, що відбувається, брудними жартами, а Козлов час від часу кидав на неї погляди в дзеркало заднього виду. Це були погляди господаря, який оглядає свою нову власність.
Вони говорили про неї так, ніби її взагалі не існувало. Для них вона була лише неживим предметом, гарною лялькою, призначеною для їхнього задоволення.
Наталія уважно слухала кожне слово й запам’ятовувала кожну фразу. Вона фіксувала в пам’яті кожну образу й кожен нахабний дотик.
Вона складала в голові докладний список того, що зробив кожен із них. Вона точно знала, за що саме кожному з них доведеться заплатити в майбутньому.
Коли машина нарешті зупинилася біля будівлі відділку, на губах Наталії з’явилася ледь помітна посмішка. Це була посмішка людини, яка вже знає фінал цієї історії.
Інші учасники подій у той момент іще навіть не здогадувалися про свою долю. Будівля відділку поліції містилася в старій двоповерховій споруді архітектури середини минулого століття.
Її стіни давно не бачили ремонту, демонструючи облуплену штукатурку й тьмяні лампи. Запах сирості й тютюнового диму буквально в’ївся в кожну поверхню.
Усе це створювало гнітючу атмосферу безнадії й занедбаності. Здавалося, сама будівля знала, що всередині неї відбуваються речі, про які не заведено говорити вголос.
Козлов провів Наталію через службовий вхід, повністю оминувши чергову частину. Там нічний офіцер навіть не підвів очей від свого кросворда, звикнувши до подібних візитів.
Очевидно, персонал цього місця давно навчився не ставити зайвих запитань. Наталію вели довгим коридором із вицвілим лінолеумом і рядами зачинених дверей.
Волков ішов позаду неї, і його долоня час від часу навмисно торкалася її спини. Він не штовхав її, а саме торкався, нагадуючи про свою присутність і повну владу.
У цьому місці не існувало жодних законів, окрім закону грубої сили. Її привели до кімнати для допитів, розташованої на другому поверсі.
Це було невелике приміщення без вікон, з одним столом і трьома стільцями. Яскрава лампа під стелею відкидала різкі тіні на сірі бетонні стіни.
Козлов штовхнув її на стілець і вийшов, кинувши через плече коротке розпорядження. Він наказав Волкову й Медведєву наглядати за нею, поки він не принесе папери.
Двері грюкнули з глухим металевим брязкотом, і Наталія залишилася наодинці з двома чоловіками, чиї гидкі наміри ставали дедалі очевиднішими з кожною хвилиною. Волков сів на край столу просто навпроти неї. Його ноги при цьому майже впритул торкалися її колін.
Медведєв прихилився до стіни біля дверей, тримаючи телефон напоготові, хоча поки не починав зйомку. У кімнаті повисла гнітюча тиша, порушувана лише настирливим гудінням лампи й приглушеними звуками нічного міста за товстими стінами. Наталія сиділа на стільці абсолютно нерухомо.
Її руки все ще були закуті за спиною, але чіпкий погляд уважно вивчав навколишню обстановку. Вона холоднокровно оцінювала відстань до дверей, положення обох чоловіків і потенційні предмети, які можна було б використати як зброю. Волков порушив це напружене мовчання першим.
«Знаєш, що мені в тобі подобається?» — запитав він, хижо нахиляючись ближче. Його голос раптом став дуже низьким і вкрадливим. «Найбільше мені подобається те, що ти не плачеш».
«Зазвичай вони всі ридають, благають, стогнуть і обіцяють усе на світі, а ти сидиш як кам’яний ідол. Це неймовірно збуджує, розумієш, бо хочеться побачити, що треба зробити, аби ти нарешті зламалася». Він нахабно простягнув руку й торкнувся її щоки, провівши брудним пальцем по лінії вилиці, а потім униз по шиї до ключиці.
Наталія не відсахнулася й навіть не здригнулася. Вона дивилася на нього просто, і в її очах не було ні страху, ні явної ненависті, лише холодне розважливе спостереження. Такий абсолютний спокій жертви явно збивав садиста з пантелику.
Вона бачила це по легкому сіпанню м’яза біля його ока, бо він трохи насупився, не отримавши очікуваної реакції. Він надто звик до беззахисних жертв і чужої слабкості, тому її непохитний спокій грубо ламав звичний сценарій. У цю мить двері з шумом відчинилися, і до кімнати повернувся Козлов із текою документів.
Це були не секретні матеріали, які він розсудливо залишив у машині, а стандартні бланки для оформлення офіційного затримання. Він недбало кинув теку на стіл і сів навпроти Наталії, зверхньо склавши руки на грудях. «Отже, пані майорко Орлова», — вальяжно протягнув він.
Він почав говорити сухим офіційним тоном, який різко контрастував із його хамською поведінкою на нічній магістралі. «Давай подивимося, що ми маємо на тебе на цей момент. Непокора законній вимозі представника влади — це до п’ятнадцяти діб арешту».
«Перевищення швидкості більш ніж на шістдесят кілометрів на годину загрожує позбавленням прав на пів року. А от створення аварійної ситуації на дорозі — це вже серйозна кримінальна стаття, аж до двох років. І головне — спроба втекти від переслідування із застосуванням транспортного засобу».
«За місцевими законами такий активний опір тягне на всі десять років у виправній колонії суворого режиму». Він вимовляв кожну погрозу з неприхованою насолодою, ніби смакуючи кожне слово й кожен рік потенційного строку. Наталія слухала цей монолог абсолютно мовчки, а її обличчя залишалося непроникним.
Вона чудово знала, що більшість цих сфабрикованих звинувачень не витримає жодної перевірки, адже її дії були санкціоновані вищим командуванням. У неї були офіційні документи, що беззастережно підтверджували особливий статус її секретної місії. Але вона також розуміла, що в цій ізольованій кімнаті посеред ночі ці важливі папери важили не більше, ніж бруд під ногами перевертнів у погонах.
Козлов дістав сигарету й неквапливо закурив, нахабно випускаючи їдкий дим їй просто в обличчя. «Десять довгих років, красуне!» — повторив він із задумливою й украй жорстокою інтонацією. «Знаєш, що зазвичай відбувається з такими гордими, як ти, за ґратами, особливо з колишніми військовими?»
«У тих місцях кримінальні елементи вкрай не люблять тих, хто колись носив офіцерські погони. Перший рік ти ще щосили триматимешся й намагатимешся зберегти рештки гідності. Але вже на другий рік від твоєї пихи залишиться лише жалюгідна оболонка».
«На п’ятий рік відсидки ти назавжди забудеш власне ім’я». Він знову затягнувся й випустив дим кільцями, спостерігаючи за її реакцією з лінивим інтересом кота, що грається зі спійманою мишею. Тим часом Волков повільно обійшов стіл і став позаду неї, важко поклавши руки їй на плечі…
