Жінки потягнулися до їдальні. Для багатьох цей короткий час був майже перепочинком: кілька хвилин серед шуму, ложок, запаху каші й чужих розмов, де можна було хоча б на мить відчути себе не зовсім відрізаною від світу.
На виході Олену зупинила наглядачка. Сьогодні чергувала інша — сувора, з утомленим обличчям, але без учорашньої злоби.
— Миронова, ви пам’ятаєте, що вчора казав Савельєв? Він чекає відповіді до вечора. Уже вирішили?
— Так, — спокійно сказала Олена. — Я не можу оперувати. Фізично не можу.
Жінка уважно подивилася на неї.
— Подумайте ще. Дуже добре подумайте. Савельєв не лякає просто так. Він завжди робить те, що обіцяє. Що б він вам не запропонував, погодитися буде легше, ніж пережити наслідки відмови.
У її голосі не було злорадства. Радше втомлене попередження людини, яка бачила надто багато і ще не зовсім розучилася співчувати.
День тягнувся безкінечно. Швейний цех, важка тканина, монотонний стукіт машинок, чужі голоси, думки, від яких неможливо сховатися. Надвечір Олена була ніби вичавлена до останньої краплі. Їй хотілося тільки лягти, заплющити очі й хоча б ненадовго зникнути з цієї реальності.
Але перед самим відбоєм у коридорі брязнули ключі. Двері камери відчинилися.
— Засуджена Миронова, вийти! — пролунав наказ.
Раїса відразу підвелася.
— Куди ви її на ніч ведете? — різко спитала вона. — Що за справи?
