Розумний, зараза, чує підступ. Я пішов, більше не з’являвся. Але запам’ятав: мийка зачиняється пізно, він лишається сам рахувати виручку.
От тоді й треба діяти. І, нарешті, Вадим Крисін, ватажок. Тридцять два роки, колишній зек.
Сидів за розбій. Вийшов три роки тому, сколотив банду. Тероризує селище, живе в котеджі на Шкільній.
Двоповерховий будинок із підвалом, де він зберігає гроші, товар, записи. Там же приймає боржників. Їздить на автомобілі, завжди з пістолетом.
Справжнім, не травматом, де дістав, невідомо, але факт. Я стежив за ним два дні. Вадим ніде не працював.
Жив на відсотки, на борги, на страхах. Вранці виїжджав у справах, зустрічався з кимось у сусідньому місті. Увечері повертався, сидів удома, пив.
Іноді до нього приходили Сергій і Льоха, обговорювали справи. Інспектор Петрович теж заїжджав, випивали разом. Усе ясно, дах у бандитів є.
На третій день я закінчив розвідку, знав усе, що треба. Льоха п’яний, повільний, самотній. Сергій розумний, але передбачуваний.
Вадим небезпечний, але самовпевнений. У всіх трьох був один спільний недолік: вони не чекали нападу. Думали, що все селище їх боїться, і ніхто не насмілиться.
Помилялися. Увечері я сидів удома, точив ніж. Старий армійський, який видавали під час служби.
Гострий, важкий, надійний. Мати дивилася на мене з кухні мовчки. Розуміла, що я збираюся зробити, але не зупиняла.
Може, втомилася боятися, а може, хотіла, щоб це нарешті скінчилося. Я закінчив точити, сховав ніж у халяву чобота. Надягнув чорну куртку, чорну шапочку.
Подивився на годинник: одинадцята вечора. Льоха за дві години закінчує зміну. Мама підійшла, поклала руку мені на плече.
«Льошо, будь обережний». Я кивнув. «Буду. Лягай спати, я повернуся до ранку».
Вона не спитала, куди я йду. Не спитала, що збираюся робити. Просто обійняла мене міцно, як у дитинстві.
Потім відпустила й пішла до кімнати. Я вийшов із дому. Ніч тепла, тиха.
Зорі яскраві, місяць майже повний, краса. Я йшов через селище повз сплячі будинки, повз рідкісні ліхтарі. Дійшов до пустиря біля забігайлівки.
Знайшов місце за старим гаражем, сховався в тіні. Звідси видно вихід, але мене не видно. Чекав годину, потім ще годину.
Нарешті двері відчинилися. Льоха вийшов, хитаючись, п’яний вщент. Горлав пісню, матюкався, пішов через пустир, як я й знав.
Я зачекав, поки він дійде до середини. Потім вийшов із тіні й пішов слідом, безшумно, навшпиньки, як учили. Льоха не чув.
Ішов, гудів собі під ніс, перечіпався об купини. Я наздогнав його в найтемнішому місці, там, де кущі по боках і ліхтаря немає. Схопив за плече, розвернув.
Льоха охнув, спробував вирватися. Я вдарив його в сонячне сплетіння, чітко, з силою. Він зігнувся, хапаючи ротом повітря.
«Ти хто такий?» — задихаючись, вичавив він. Я нахилився до його вуха, сказав тихо, спокійно. «Я син жінки, яку ви били».
«Ти її старою шльондрою називав, пам’ятаєш?» Льоха зблід, навіть у темряві видно було. Спробував сіпнутися, поліз по травмат.
Я вдарив його по руці, і пістолет вилетів у траву. Потім ударив коліном знизу, у стегно. У точку на зовнішньому боці, куди б’ють, щоб знерухомити ногу.
Льоха гепнувся, завив. Я присів поруч, дивився на нього. Він корчився, тримався за ногу.
Плакав. Товста жирна свиня плакала й скиглила. Я дістав ніж.
Льоха побачив лезо й закричав. Я затулив йому рота долонею. «Тихо! — сказав я. — Кричатимеш — уб’ю».
«Просто так, без мук. Будеш тихо — просто покалічу. Обирай!»..
