Почати з найслабшого, Льохи Кабана. Потім середній, Сергій. І останнім — ватажок, Вадим Крисін.
Кожному персонально, за кожне знущання. Поліцію не залучати, свідків не лишати. Працювати чисто, швидко, професійно.
Я знав, як це робиться, армія навчила. Не вбивства, звісно. Але рукопашного бою, больових точок на тілі, способів нейтралізації противника.
Я знав, куди бити, щоб зламати, паралізувати, знешкодити. І я знав, що таке дисципліна: холодна голова, чіткі дії, жодних емоцій. Докурив, викинув недопалок.
Ліг на розкладачку в кімнаті, заплющив очі. Завтра почну розвідку. Дізнаюся все про цих трьох.
Де працюють, де бувають, з ким спілкуються. А за кілька днів почну діяти. Перед сном згадав, як мати плакала.
Як зламані пальці стирчали під неправильним кутом. Як вона шепотіла, що боїться. І остання думка перед сном була коротка, як автоматна черга.
Вони всі помруть. Може, не відразу, але кожен отримає своє. За кожен синець.
За кожну сльозу. За кожен страх. Я спав спокійно.
Совість мовчала, бо я знав. Те, що я збираюся зробити, — правильно. Наступні три дні я витратив на те, щоб вивчити ворога.
В армії нас учили: дізнайся про противника краще, ніж він знає себе, і тоді перемога гарантована. Почав із Льохи Кабана. Він був найпростішим.
Працював викидайлом у забігайлівці на в’їзді до селища. Місцевий заклад називався гучно «Кафе Вогник». А насправді — брудний бар із трьома столами й п’яними відвідувачами.
Льоха чергував там від вечора до закриття, викидав буйних, стежив за порядком. Я приходив туди під виглядом клієнта. Сидів у кутку, пив пиво, спостерігав.
Льоха був здоровенний, під центнер вагою, але жирний, пухкий. Біцепси накачані, але користі ніякої, рухався повільно, важко. Типовий качок, який думає, що м’язи замінюють мізки.
Носив травматичний пістолет за поясом і показував усім, щоб боялися. Пив просто на роботі й опівночі вже був п’яний у дим. Закінчував зміну о першій ночі.
Виходив через чорний хід, ішов додому пішки. Жив на околиці, в бараці, сам. Шлях пролягав через пустир, темний, безлюдний.
Ідеальне місце. Сергій Крисін, брат ватажка, був розумніший. Працював на автомийці, своїй власній.
Відчиняв о восьмій ранку, зачиняв о дев’ятій вечора. Клієнтів було небагато, більше він там справами брата займався. Зберігав гроші, зустрічався з боржниками, приймав товар.
Тверезий, обережний, завжди з ножем у кишені. Статура середня, але битися вмів, це було видно з того, як рухається. Я підійшов до мийки другого дня, під виглядом клієнта.
Попросив помити неіснуючу машину сусіда. Сергій оглянув мене, примружився. «Ти чий?»
Я всміхнувся й сказав: «Петрових, із Зарічної вулиці». «Сусід попросив машину пригнати, а сам на роботі». Він кивнув, але недовірливо…
