— Я не знаю, де їх узяти, — зізналася вона.
Вона дивилася на підпис унизу листа: «Твоя нещасна подруга, Тамара». Підпис матері виглядав майже справжнім.
Марина, тримаючи телефон біля вуха, машинально провела нігтем по останній літері. І раптом почула тихий сухий хрускіт. Вона прибрала палець і нахилилася до аркуша з лупою.
Від літери відкололася крихітна темно-синя лусочка чорнила. Під нею проступила інша лінія — тонка, бліда, сірувата, схожа на слід простого олівця.
Марина затамувала подих. Обережно провела нігтем по сусідній літері. Ще одна лусочка відпала, відкривши блідий контур.
Підпис був обведений. Хтось спочатку намалював його олівцем, а потім акуратно, літера за літерою, пройшовся ручкою.
— Леню… — прошепотіла Марина. — Я знайшла. Здається, я знайшла.
Тепер її голос не тремтів. У ньому звучала крига.
Леонід кілька секунд мовчав.
— Сфотографуй крупним планом. І більше нічого не чіпай. Вранці вирішимо.
Вона зробила знімки, наблизивши підпис до межі. Це був той самий доказ — конкретний, речовий.
Лють і приниження почали переплавлятися в холодну енергію. Марина переставала бути жертвою. Вона ставала мисливицею. До світанку вона так і не лягла. Сиділа біля вікна й дивилася, як прокидається місто.
У голові складався план. Довести підробку було замало. Це пояснювало сьогоднішній жах, але не відповідало на головне запитання: навіщо? Звідки така ненависть? Щоб зруйнувати Елеонору, треба зрозуміти її мотив. А отже, треба потрапити в її світ. І центром цього світу був санаторій «Рассвет».
Вранці Леонід вийшов на кухню вже в костюмі. Марина зустріла його готовим рішенням.
— Я поїду в «Рассвет». Мені треба подивитися на неї там. Зрозуміти, з ким вона спілкується, як поводиться. Знайти ще щось.
Леонід налив кави, зробив ковток і не став відмовляти. Він бачив її очі.
— Як потрапиш? Тебе можуть упізнати.
— Я буду звичайною відвідувачкою. Візьму твою машину. Ніхто не чекатиме мене там. А якщо побачать — скажу, що прийшла провідати знайому.
Він кивнув.
— Добре. Але обережно. Вона не дурна. Відчує стеження — причаїться.
Санаторій «Рассвет» стояв на околиці міста, у старому сосновому бору. Масивну будівлю з колонами й ліпниною оточував доглянутий парк. Місце було тихе, солідне. Сюди приїздили відновлюватися після операцій, лікувати нерви й здоров’я. Повітря пахло хвоєю і спокоєм. Але Марина вже знала: за цим фасадом ховається гниль.
Вона залишила машину Леоніда на дальній стоянці й увійшла до холу. Усередині було велично й трохи похмуро: високі стелі, мармурова підлога, важкі штори. Біля стін — діжки з фікусами й дивани, на яких сиділи літні люди в халатах. Пахло ліками й їдальнею.
Марина сіла на диван, удаючи, що когось чекає. Вона не знала, що саме шукає. Їй треба було відчути місце, його ритм, зрозуміти, ким тут є Елеонора.
Чекати довелося недовго. Хвилин за двадцять вона з’явилася. Свекруха йшла мармуровою підлогою, як королева своїми володіннями. Строгий елегантний костюм, ідеальна зачіска, обличчя — маска благочестивої доброчесності. Вона віталася з персоналом і пацієнтами, обдаровувала всіх поблажливими усмішками. Навколо одразу зібралася свита з таких самих волонтерок — літніх дам, які дивилися на неї із захватом.
Елеонора була у своїй стихії. Місцевий авторитет. Вона роздавала розпорядження медсестрам, робила зауваження санітаркам, утішала заплакану стареньку, картинно погладжуючи її по руці. Марина спостерігала за цим спектаклем із відразою. Ось вона, благодійниця. Жінка, яка нещодавно вигнала невістку надвір в одному рушнику.
Марина трималася на відстані, повільно рухаючись слідом. Елеонора зі своєю свитою зупинилася біля вікна в кінці коридору й щось жваво розповідала. Раптом її погляд упав на скло. Вона насупилася.
— А це ще що таке? — голосно спитала вона. — Що за бруд?
Вона тицьнула пальцем у вікно. Марина придивилася: на майже ідеальному склі був ледь помітний водяний розвід.
— Зінаїдо! — владно покликала Елеонора.
Із підсобки вийшла літня прибиральниця в робочій формі. Обличчя втомлене, порізане зморшками. У руках відро й ганчірка.
— Так, Елеоноро Сергіївно?
