Що сталося? Чому ви разом серед дня? Марино, на тобі лиця немає…
Вона дивилася на доньку з тривогою: на блідість, на чужий спортивний костюм. Марина не змогла нічого сказати. Просто підійшла й простягнула листа.
Тамара взяла аркуш, здивовано подивилася на доньку, потім на Леоніда. Наділа окуляри, що висіли на ланцюжку, і почала читати. Перші рядки — спокійно, з цікавістю. Потім її брови поповзли вгору. Далі обличчя почало біліти. Губи затремтіли. Руки дрібно затрусилися.
— Що це? — прошепотіла вона, підводячи на Марину повний жаху погляд.
— Читай далі, мамо.
Тамара знову опустила очі. Дочитала до кінця. Лист випав з її рук і ліг на підлогу. Вона похитнулася й важко сіла на стілець біля стіни. Дивилася в одну точку й хитала головою.
— Ні… ні…
— Мамо, це правда? — голос Марини прозвучав різко. Їй потрібно було почути відповідь.
Тамара підвела очі. По щоках котилися великі беззвучні сльози. Вона схопила доньку за руку. Пальці були крижані.
— Мариночко, доню… Клянуся тобі всім святим, твоїм життям клянуся. Це брехня. Чудовиська, брудна брехня. Я ніколи такого не писала. Навіть у думках не було.
Її голос зірвався. Вона впустила голову на стіл і заплакала так гірко, що в Марини стиснулося серце. Це не була гра. Це було горе невинної, обмовленої людини.
Останні сумніви зникли. Це була підробка. Жорстока, продумана атака, розрахована на те, щоб знищити не лише Марину, а й її матір, її сім’ю, саму їхню фамілію.
Дивлячись на розчавлену горем матір, Марина відчула, як біль усередині перетворюється на холодну, тверду рішучість. Вони хотіли війни. Вони її отримають.
Леонід підняв листа з підлоги, поклав на стіл, обійняв матір за плечі й щось тихо сказав. Марина взяла аркуш.
— Нам час, мамо. Заспокойся. Ми розберемося.
Пояснювати вона не стала. Не зараз. Головне вона вже з’ясувала.
Вони повернулися до Леоніда. Брат одразу пішов до кабінету, комусь телефонував, щось вирішував. Марина знала його: він почав діяти.
Уночі вона не спала. Леонід давно пішов до спальні, а вона сиділа на кухні за скляним столом. Перед нею під яскравою лампою лежав лист. Тепер вона дивилася на нього не як жертва, а як слідча.
Вона взяла лупу й почала вивчати кожен сантиметр.
Папір був надто чистий. Жовтизна лягала плямами, наче аркуш умочили в міцну заварку. На світлі проступали водяні знаки дорогого офісного паперу.
Чорнило лягло надто рівно, однаково, ніби вся довга сповідь написана за один присід однією ручкою, без жодної помарки. Старі листи так не виглядають: там змінюється натиск, десь чорнило блідне, десь темнішає.
Згини були ідеальні — гострі, чіткі, як у листівки, щойно вийнятої з конверта. Лист, який нібито зберігали десятиліттями, перечитували й оплакували, був би м’яким на згинах, потертим, можливо, з мікротріщинами. А цей хрустів, як новий документ.
Усе це були непрямі ознаки. Але логотип «Рассвета» був ниточкою. Елеонора мала доступ до такого паперу. Могла взяти скільки завгодно. Могла сидіти у своєму волонтерському кутку й годинами виводити чужий почерк.
Марина набрала Леоніда, хоча він спав у сусідній кімнаті. Їй потрібно було вимовити свою версію вголос.
— Що таке? — відповів він сонно, але зібрано.
— Леоніде, це підробка. Я певна. І зробила її Елеонора. Папір із санаторію. Почерк театральний, як вона сама. Це постановка.
У слухавці повисла мовчанка.
— Марина, підозр мало, — нарешті сказав він. — Це можна списати на збіг. Потрібні факти. Щось, що можна пред’явити. Інакше це твої слова проти її.
Він мав рацію. Звісно, мав рацію. Відчай знову підкотив до горла. Де взяти факти? Вдертися до Елеонори в кабінет?
