Її мати — тиха, чесна, любляча. І батько Аркадія, якого Марина пам’ятала смутно, спокійний, непомітний чоловік.
Невже правда? Уся її картина світу, все уявлення про сім’ю і батьків руйнувалося в одну секунду. Приниження змінилося ще страшнішим відчуттям: ніби все її життя збудоване на брехні.
Вона сиділа, дивлячись на аркуш. У голові стояв туман. Але крізь біль і шок почав пробиватися тонкий, упертий голос розуму. Щось не сходилося.
Марина знову перечитала фрази: «єдине кохання всього життя», «порочна кров», «каюся до кінця днів». Її мати так не говорила. І не писала. Тамара була простою, прямою жінкою. Вона висловлювалася ясно, без театральних завивань. Вона ніколи б не написала «порочна кров». Цей стиль — химерний, мелодраматичний — більше нагадував…
Саму Елеонору.
Думка спалахнула, як світло в темній кімнаті. Марина почала розглядати аркуш уважніше. Так, папір був жовтуватий, але колір здавався неприродним, плямистим, ніби його спеціально тримали в чаї. Вона піднесла листа ближче до очей.
І тут палець натрапив на рельєф. Папір для такого «старого» листа був надто щільний, надто якісний. Він дивно хрустів — не як ветхий документ, а як свіжий дорогий аркуш, який просто пом’яли. У нижньому правому куті майже непомітно проступало тиснення. Його можна було відчути лише подушечкою пальця.
Марина піднесла аркуш до світла. Це був логотип: сонце, що сходить, над стилізованою літерою «Р».
Вона знала цей знак. Його знали всі в місті. Це була емблема оздоровчого санаторію «Рассвет» — того самого, де Елеонора Сергіївна двічі на тиждень працювала волонтеркою.
Логотип санаторію перевернув усе. Туман зник. На його місце прийшла холодна, дзвінка ясність. Цей лист не належав її матері. Це була зброя. І створено її було зовсім недавно — на службовому папері санаторію, де свекруха почувалася господинею.
Марина акуратно склала аркуш по гострих, ідеальних згинах. У бік спальні, де ховався Аркадій, вона навіть не глянула. Сказати йому вже не було чого. Розмова закінчилася, толком не почавшись. Вона сунула листа в кишеню спортивних штанів, розвернулася й пішла до виходу.
Вона пройшла повз розірвані фотографії, не вшанувавши їх поглядом. Це більше не було її минулим. Це були декорації до вистави, у якій вона більше не брала участі.
Машина Леоніда стояла на колишньому місці. Він побачив її й відчинив пасажирські дверцята зсередини. Марина сіла.
— Що там? — спитав він, уважно дивлячись на неї.
Замість відповіді вона дістала листа й простягнула йому.
— Прочитай.
Леонід розгорнув аркуш. Його зазвичай непроникне обличчя змінювалося в міру читання. Брови зійшлися, на вилицях заграли жовна. Дочитавши, він нічого не сказав. Лише стиснув листа так, що побіліли кісточки пальців.
— Поїхали звідси, — глухо промовив він.
Але поїхали вони не до нього. Марина назвала адресу матері.
— Ти впевнена? — спитав Леонід. — Може, не варто її зараз тривожити?
— Я мушу, — відповіла Марина. — Я повинна побачити її очі.
Квартира Тамари зустріла їх запахом яблучного пирога й сушених трав. Тут усе дихало затишком: старі, акуратні шпалери в квіточку, дитячі фотографії Марини й Леоніда на комоді, в’язана серветка на телевізорі. Світ, який здавався непорушним. До сьогоднішнього дня.
Тамара вийшла з кухні, витираючи руки об фартух. Невисока, тендітна, з добрими втомленими очима.
— Мариночко? Леню?
