— Лист — димова завіса. А ось це знищить її по-справжньому. Не лише репутацію, а й свободу.
Марина здригнулася. Вона розуміла, що знайшла щось страшне, але не усвідомлювала масштабу.
— Що тепер?
— Потрібен свідок, — сказав Леонід. — Якщо ми просто принесемо фотографії в поліцію, там побачать прізвище заступника голови і випадково загублять твій телефон. Нам потрібна бодай одна людина зі списку, яка підтвердить, що записи правдиві.
Вони під’єднали телефон до ноутбука й почали дивитися імена на великому екрані. Прізвище за прізвищем. Леонід знав багатьох: хто боягуз, у кого сім’я, хто сам нечистий на руку. Майже всі були пов’язані страхом. Елеонора знала їхні таємниці й тримала на повідку.
Надія танула.
І раптом Марина помітила дивний запис:
«Сергій Лапін, пекарня, старовинний срібний глечик».
— Чому глечик? — спитала вона.
Леонід придивився.
— Застава, мабуть. Дивна застава.
Він набрав ім’я в пошуку. З’явилися старі місцеві новини: «Відома пекарня “Лапін і сини” на межі закриття. Власник говорить про рейдерське захоплення».
— Зачекай, — сказав Леонід. — Я згадав.
Він замовк, збираючи пам’ять.
— Років сім-вісім тому в чоловіка Елеонори була мережа кав’ярень. Невелика, але успішна. Головний конкурент — пекарня Лапіна. Найкращі пироги в місті, черга зранку. А кав’ярні Елеонори та її чоловіка пустували.
Потім із пекарнею почалися дивні речі: раптова санітарна перевірка, закриття на місяць, проблеми з борошном, постачальник розірвав контракт, зламалася тістомісильна машина. Один «збіг» за іншим. Лапін збанкрутував, продав приміщення за безцінь. І там відкрилася нова кав’ярня родини Елеонори.
— Вона спершу знищила його, — сказав Леонід. — Потім прийшла рятівницею, дала грошей і забрала сімейну реліквію. Ось наш свідок. Якщо хтось і ненавидить її достатньо, щоб заговорити, то це він.
Пекарню Сергія Лапіна знайшли швидко. Маленька крамничка на околиці, затиснута між шиномонтажем і магазином ритуальних послуг. Вицвіла вивіска: «Свіжий хліб». Нічого спільного з колишньою процвітаючою пекарнею.
Марина не спала майже дві доби, але втоми не відчувала. Вона поїхала сама. Леонід пропонував супроводжувати, але вона відмовилася. Розмова мала бути тихою, людяною. Не бізнесмен із бізнесменом, а жертва з жертвою.
Коли вона звернула на потрібну вулицю, серце тьохнуло. Від крамнички від’їжджала знайома машина. Елеонора. Марина різко зупинилася на розі й дивилася, як автомобіль зникає за поворотом.
Що вона тут робила? Збіг? Марина більше не вірила у збіги. Елеонора щось відчула. Нічний шум у комірчині. Підозра. Вона почала перевіряти тили.
Марина почекала кілька хвилин і підійшла до пекарні. Дзвіночок над дверима жалібно дзенькнув. Усередині пахло хлібом і відчаєм.
За прилавком стояв чоловік років п’ятдесяти. Колись, певно, кремезний, тепер зсутулений, із погаслими очима й сірим утомленим обличчям. Сергій Лапін. Людина, яка давно перестала боротися.
— Вам чого?
— Добрий день, Сергію. Мені треба з вами поговорити.
Він напружився.
— Я вас не знаю. Хліб братимете? Ні — я зайнятий.
— Моє прізвище Корнєєва. Марина Корнєєва. Я невістка Елеонори Сергіївни.
При імені Елеонори в його очах майнув страх. Справжній тваринний страх. Він відсахнувся.
— Ідіть. Будь ласка. Мені не потрібні проблеми.
— Я прийшла не створювати проблеми, а допомогти їх розв’язати. Я знаю, що вона з вами зробила. Знаю про борг.
Він зблід…
