На столі лежала стос чистого паперу з логотипом «Рассвета», ручка й папка з роздруківками. Марина швидко перегорнула: графіки волонтерів, списки пацієнтів. Нічого важливого.
Верхня шухляда відчинилася легко. Скріпки, степлер, ручки. Нижня була замкнена. Марина надягла рукавички, дістала ломик, просунула край у щілину й обережно натиснула. Дерево тихо тріснуло. Ще зусилля. Клац. Замок піддався.
У шухляді на оксамитовій підкладці лежала та сама чорна книжка. Поруч — пачки грошей, перетягнуті гумками. Марина майже не дивилася на гроші. Її метою була книга.
Вона відкрила першу сторінку. Це був не щоденник. Не сповідь. Це була бухгалтерія. Акуратним почерком Елеонори були розписані імена, дати, суми.
«Кузнецов І. П. — 50 000. 15.03 — борг сина».
«Рябова А. С. — 120 000. 21.04 — на весілля».
«Орлов В. Н. — 300 000. 02.05 — проблеми з бізнесом».
Навпроти стояли відсотки, позначки про виплати й прострочення. Відсотки були чудовиські: тридцять, сорок, п’ятдесят на місяць. Марині стало холодно.
Елеонора була не просто волонтеркою. Вона була лихваркою. Павучихою, що плела сітку в стінах санаторію, де люди були особливо вразливі. Вона давала гроші зневіреним пацієнтам, їхнім рідним, персоналу, а потім заганяла їх у боргову кабалу.
Це було набагато страшніше за підроблений лист. Це була системна злочинна діяльність.
Марина дістала телефон і почала фотографувати сторінку за сторінкою. Кожен запис, кожну цифру. Руки більше не тремтіли. Вона працювала швидко й методично. Клацання камери здавалися пострілами. Близько п’ятдесяти сторінок — увесь чорний архів Елеонори.
Коли останню сторінку було знято, Марина поклала книжку назад, прикрила шухляду й зібралася йти. І раптом за дверима почулися голоси.
Вона вимкнула ліхтарик. Комірчина поринула в темряву. Один голос вона впізнала одразу. Елеонора. Уночі. Тут.
Другий голос був чоловічий, тривожний.
— Я більше чекати не можу, Елеоноро Сергіївно. Вони мене зжеруть. Гроші потрібні сьогодні.
— Я сказала — заспокойся, — холодно відповіла вона. — Усе під контролем. Завтра отримаєш своє. Не влаштовуй істерики.
Марина притулилася до дверей, ледве дихаючи. У щілину було видно шматок коридору. Елеонора стояла навпроти чоловіка в дорогому пальті. Він нервово м’яв капелюха.
Марина зробила крихітний крок назад — і ліктем зачепила металеву стопку на полиці. Старі емальовані судна з гуркотом посипалися на бетонну підлогу.
Голоси змовкли.
Марина завмерла. Кінець. Її знайшли.
Через щілину вона побачила, як Елеонора різко повернулася до комірчини. Обличчя стало жорстким. Вона щось швидко сказала чоловікові, той кивнув і майже бігцем пішов.
А Елеонора залишилася. Вона повільно пішла до дверей. Тінь наближалася. Серце Марини ніби зупинилося.
Ручка смикнулася. Раз. Удруге. Але Марина, заходячи, прикрила двері так, що язичок застряг у косяку. Двері не піддавалися. Елеонора смикнула сильніше. Потім ще. Марина чула її важке дихання просто за дверима. Між ними був один метр.
Минула вічність.
Нарешті кроки віддалилися. Елеонора вирішила, що щось упало саме. Або щури. Вона пішла.
Марина сповзла по стіні на холодну підлогу. Такого страху вона не відчувала ніколи. Але разом зі страхом прийшов тріумф. Вона вижила. І в її телефоні тепер була зброя.
За кілька хвилин вона змусила себе підвестися. Треба йти, поки Елеонора не повернулася з охороною.
Коридор був порожній. Марина вислизнула з комірчини й майже бігом кинулася до службового виходу. Зворотна дорога до машини Леоніда здалася вічністю. Кожен шерех змушував її здригатися. Лише замкнувшись у салоні, вона змогла видихнути.
Вона відразу набрала брата.
— Я вийшла. У мене все. Їду до тебе.
— Чекаю, — відповів він із явним полегшенням.
До квартири Леоніда вона ввійшла близько четвертої ранку. Він не спав. Сидів у вітальні з чашкою кави. Побачивши її бліде, але рішуче обличчя, не став розпитувати.
— Ти мав рацію, — сказала Марина, опускаючись у крісло. — Там була книга. Чорна. І вона сама була там. Я ледь не попалася.
Вона дістала телефон.
— Дивись.
Леонід почав гортати фотографії. Спершу обличчя було просто серйозним. Потім брови зійшлися на переніссі. Він збільшував знімки, вчитувався.
— От же ж тварюка, — тихо вилаявся він.
Він гортав далі. Його діловий розум миттєво аналізував інформацію. Це була вже не сімейна драма, а брудний кримінальний бізнес.
— Оцього знаю, — сказав він, тицьнувши в екран. — У нього автосервіс. А цю жінку бачив на міському прийомі. Дружина дрібного чиновника.
Він підвів очі.
— Марина, ти розумієш, що це? Це не просто позики. Дивись позначки.
Він збільшив сторінку. Поруч з одним прізвищем значилося: «Санітарна перевірка — вирішено». Біля іншого: «Ліцензія — прискорено». Біля прізвища чоловіка, якого Марина бачила вночі: «ТЕНДЕР. ЗАСТ. ГОЛОВИ. 10%».
— Вона не просто дає гроші, — сказав Леонід. — Вона вирішує питання. Використовує зв’язки, купує чиновників. Це вже схоже на злочинну мережу. Мафія в спідниці.
Він підвівся й пройшовся кімнатою.
— Тепер зрозуміло, звідки в Аркадія були гроші на наш проєкт. Брудні гроші.
Леонід зупинився…
