— Вона підробила важливий документ. Використала папір санаторію. Я майже певна, що зробила це тут. Мені потрібні докази. Чернетки, зразок підпису, що завгодно.
По обличчю прибиральниці було видно: страх бореться з образою.
— Вона дуже нашкодила моїй сім’ї, — тихо додала Марина. — І, здається, не лише моїй.
Зінаїда допила каву, зім’яла стаканчик і викинула. Потім озирнулася, переконалася, що їх ніхто не чує, і нахилилася ближче.
— Кабінет їй не належить. Вона волонтерка. Але влаштувала собі куток у старій комірчині, в кінці коридору. Там списане обладнання стояло. Вона все посунула, поставила стіл, стілець. Думає, ніхто не знає.
Серце Марини забилося швидше.
— А потрапити туди можна? Двері замкнені?
Зінаїда всміхнулася й сунула руку в кишеню халата. За секунду на її долоні лежав маленький потертий мідний ключ.
— Вона іноді просить мене там прибирати. Дурепа. Довіряє.
Марина дивилася на ключ як на скарб. Але Зінаїда не розтискала пальців.
— Вона там одну книжечку тримає, — прошепотіла прибиральниця. — Чорну, в шкіряній палітурці. У шухляді столу. Думає, я не бачила.
Ключ тьмяно блиснув у коридорному світлі. В очах Зінаїди була не просто жага помститися за приниження. Там ховався давній біль. Марина не стала розпитувати. Обережно взяла ключ.
— Дякую.
— Якщо щось знайдете, використайте з розумом, — тихо сказала Зінаїда. — Ця змія просто так не здасться.
Марина сховала ключ і пішла.
Решта дня минула як у тумані. Вона повернулася до Леоніда й розповіла про ключ і чорну книжку. Брат слухав серйозно.
— Це небезпечно, Марино. Дуже. Якщо вона тебе впіймає…
— Не впіймає. Я піду вночі. Зінаїда сказала, там уночі лише один охоронець проходить раз на три години. У мене буде час.
— Я піду з тобою.
— Ні. Це моя справа. Якщо щось станеться, постраждати повинна тільки я. Та й жінка сама може сказати, що заблукала. А чоловік і жінка вночі в санаторії — це вже схоже на злам.
Леонід не став сперечатися. Він знав її впертість. Натомість пішов і за годину повернувся з невеликою важкою сумкою. Усередині були ліхтарик, рукавички й тонкий плаский ломик.
— Шухляда може бути замкнена. Ключ від комірчини в тебе є, від шухляди — ні. Будь тихіша.
Ніч тягнулася болісно. Марина не могла ні їсти, ні сидіти спокійно. Ходила квартирою з кутка в куток, повторюючи план. Надягла чорні джинси, чорну водолазку, кросівки. Волосся зібрала в тугий пучок. Взяла сумку.
Близько другої ночі вона була готова. Леонід чекав у передпокої.
— Подзвони, щойно вийдеш. Неважливо з чим. Просто подзвони.
— Добре.
Він відвіз її до санаторію. Машину залишили в темному дворі за кілька кварталів. Далі Марина пішла пішки. Повітря було холодне, вологе, пахло соснами й прілим листям. Величезна будівля тонула в мороці, лише в кількох вікнах горіло чергове світло.
Вона обійшла корпус ззаду. Там були службові двері, які персонал, за словами Зінаїди, часто не замикав на нижній засув. Марина обережно потягнула ручку. Двері піддалися.
Вона опинилася в темному коридорі, що пах хлоркою. Серце билося так голосно, що здавалося, його чути на весь поверх. Вона завмерла, дослухаючись. Тиша. Лише десь далеко гудів холодильник.
Марина ввімкнула ліхтарик, спрямувавши промінь під ноги, і пішла коридорами. Ось поворот, де вона говорила із Зінаїдою. Ось довгий прохід. У кінці — потрібні двері.
Комірчина була стара, дерев’яна, з облупленою фарбою. Замок простий, навісний. Марина дістала ключ. Руки тремтіли так, що потрапити в замкову шпарину вдалося не відразу. Нарешті ключ повернувся. Клацання прозвучало оглушливо. Вона зняла замок, потягнула двері. Ті рипнули, і в Марини завмерло серце.
Вона ввійшла й прикрила двері, залишивши маленьку щілину. Ліхтарик освітив кімнату без вікон, заставлену старими тумбочками, штативами для крапельниць і картонними коробками. Пахло пилом. У дальньому кутку стояли письмовий стіл і стілець. Таємний кабінет…
