Роман підійшов до мене й ляснув по плечу. Його долоня здалася мені важкою і липкою.
— Ми ж казали, що подбаємо про неї, — сказав він із посмішкою. — От і подбали. Прилаштували. Вона тепер не пропадає.
Він говорив про неї так, ніби обговорював стару річ, яку ще можна використовувати.
Я мовчав.
П’ять секунд. Десять. Двадцять.
Я дивився на Ларису, на її безживні очі, на руки, на худе тіло, в якому майже не лишилося тієї світлої дівчини, чий сміх колись був для мене домом. І відчував, як тріщина всередині ширшає.
Але стіна не впала.
Не там. Не тоді.
Якби я зірвався тієї хвилини, усе скінчилося б швидко. Надто швидко. А швидко — означає милосердно.
Я розвернувся й пішов до виходу. За спиною Роман щось кричав, сміявся, називав мене скривдженим невдахою. Артем реготав. Денис мовчав, ховаючи очі.
Двері грюкнули.
Я залишився на сходовому майданчику будинку, де прожив щасливі п’ятнадцять років. За стіною гриміла музика, сміялися люди, які вкрали в мене все, а потім вирішили, що це просто дрібниця.
Надворі було темно. Мороз так само тримав місто в жорстких долонях. Ліхтар блимав, ніби теж не міг витримати побаченого.
Я стояв під ним і змушував себе дихати.
Повільно. Глибоко.
Так мене вчив старий Федір, колишній лісник, із яким я колись ділив камеру. Він казав: коли кров кипить і хочеться кинутися вперед, рахуй до ста. Звір, який стрибає одразу, потрапляє в пастку. Хижак, який уміє чекати, обирає місце і час.
Я дорахував до ста. Потім ще раз.
І пішов до єдиної людини в цьому місті, якій міг довіряти.
Сергій Чернов, на прізвисько Ворон, жив на околиці в старому приватному будинку з прибудованим гаражем. Ми провели разом два роки в одній камері. Там люди пізнають одне одного швидше, ніж на волі за десятиліття. Ти бачиш людину без масок: як вона їсть, мовчить, злиться, боїться, ламається і знову збирає себе по шматках.
Ми з Сергієм стали не друзями — братами.
Він відчинив мені ближче до півночі. Побачив, мовчки ступив уперед і обійняв так міцно, що я ледь устояв на ногах. Жодних запитань. Жодних порожніх слів.
У домі було тепло. Він посадив мене на кухні, поставив чайник. Ми пили міцний чорний чай із цукром — звичка, винесена з місць, де чай стає ліками, валютою й ритуалом водночас.
Я розповідав усе. Про звільнення. Про автобус. Про Ніну Павлівну. Про мамину смерть. Про кладовище. Про квартиру. Про Ларису. Про Романа, Артема й Дениса.
Сергій слухав, не перебиваючи. Лише обличчя його ставало жорсткішим. Він знав мою історію з першого дня нашого знайомства. Знав, за кого я сидів. Знав, які обіцянки мені дали. І саме він колись казав мені, що ці люди мене ошукають.
Тепер він мав право сказати: «Я ж попереджав».
Але не сказав.
Бо справжні друзі не добивають людину, яка й так стоїть на краю.
Коли я замовк, кухня поринула в тишу. Сергій відсунув кухоль і спитав:
— Що вирішив?
Я не став пояснювати. Просто подивився на нього.
Він зрозумів.
Якийсь час він мовчав. Потім вийшов у гараж і повернувся зі зв’язкою ключів. Поклав їх на стіл.
— Машина в гаражі. Стара, але на ходу. Бак повний. Усередині знайдеш усе, що треба для дороги й роботи.
Він не спитав, навіщо мені це. Я не сказав. Зайві слова могли тільки забруднити його цією історією, а Сергій уже заплатив за свої помилки. У свою війну я не збирався втягувати його глибше, ніж було потрібно.
Я взяв ключі й спитав, де тепер живе Федір.
Сергій одразу зрозумів, про кого мова…
