Холод миттю пробрався крізь тканину, але мені було байдуже. Я дивився на її ім’я, і всередині нарешті тріснуло те, що тримало мене сім років. Не завалилося — лише дало тріщину. Але крізь неї хлинула така біль, що я зігнувся, притиснувся чолом до мерзлої землі й прошепотів:
— Прости мені, мамо. Прости.
Земля не відповіла. Вона ніколи не відповідає живим.
Я не пам’ятаю, скільки пробув там. Потім підвівся, обтрусив сніг і пішов додому. У свою квартиру. У місце, де колись мріяв жити з Ларисою.
Ми мали одружитися за місяць після тієї страшної ночі. За місяць після того, як я повірив людям, яким не можна було вірити ані слову.
Біля дверей я зупинився. Вони були чужими — дорогими, металевими, важкими. Я натиснув на дзвінок.
Відчинив хлопець років двадцяти п’яти. Нахабний, незнайомий, із каламутним поглядом. Із квартири гупали баси музики, у коридорі стояв запах тютюну, спиртного й чогось важкого, одурманливого.
— Чого треба? — спитав він.
— Це моя квартира, — сказав я.
Він розсміявся й гукнув когось усередину.
За кілька секунд у дверях з’явився Роман Вєтров.
Я впізнав його відразу. Він погладшав, обличчя стало пухким, але очі лишилися тими самими — ситими, нахабними, певними, що світ створений для таких, як він. Спершу він дивився на мене з подивом. Потім упізнав. І всміхнувся.
— Соколов? Повернувся? Ну заходь. У нас тут весело.
Я увійшов.
Коридор, де я колись клеїв шпалери власними руками, був забруднений і завішаний несмаковитими плакатами. На підлозі валялося взуття. У вітальні сиділи решта. Артем Горін, який став ширшим і важчим, із густою бородою. Денис Лазарєв — худий, нервовий, із червоними очима. Поруч крутилися кілька дівчат із порожніми обличчями.
На столі стояли пляшки, якісь папери, брудний посуд. Повітря було густе й гірке.
А в кутку, на дивані, сиділа Лариса.
Моя Лариса. Жінка, яку я кохав із юності. Та, заради якої я колись переконав себе, що треба мовчати, треба потерпіти, треба прийняти їхні умови, бо інакше вони доберуться до неї й до матері.
Вона сиділа нерухомо. Їй було тридцять шість, але виглядала вона значно старшою. Надто худа, з гострими вилицями, тонкими руками й слідами на зап’ястках, які мені не треба було пояснювати.
Я дивився на неї, а вона дивилася крізь мене.
У її очах не було впізнавання. Не було болю. Не було радості. Лише порожнеча. Вона затримала на мені погляд на секунду, потім відвернулася, ніби я був чужим предметом у кімнаті.
Артем розсміявся. Голосно, грубо, з насолодою. Він сказав щось про те, що перед ними той самий дурень, який відсидів за Романа, і що Лариса могла б бодай привітатися зі своїм колишнім нареченим.
Вона не ворухнулася…
