Мами не стало через півтора року після мого арешту. Серце не витримало. Хвороба в неї була давно, я знав про це. Їй потрібні були постійні ліки, нагляд лікарів, обстеження. Усе це коштувало грошей.
Але я йшов за ґрати майже спокійним. Мені дали слово.
Троє чоловіків, заради яких я взяв на себе чужу провину, обіцяли, що мати не залишиться без допомоги. Роман Вєтров, син багатого підприємця, сидів за кермом тієї ночі, коли машина збила людину. Артем Горін вів переговори зі мною, холодно й упевнено розкладаючи переді мною «найкращий вихід». Денис Лазарєв був пасажиром. Він бачив усе, але волів мовчати.
Вони клялися, що мати отримуватиме гроші щомісяця. Що ліки оплатять. Що квартира залишиться моєю. Що Лариса буде під захистом. Що адвокат доб’ється мого звільнення за рік.
Вони дивилися мені в очі так твердо, ніби слово для них щось важило. Я повірив. Бо був звичайним слюсарем, а вони — людьми в дорогих костюмах, зі зв’язками й адвокатом, який говорив красивими, упевненими фразами.
Як розповіла Ніна Павлівна, ці «благодійники» з’явилися в мами лише один раз. У перший місяць. Привезли продукти й невелику суму грошей. Мама тоді зателефонувала мені, раділа, казала, що люди дотримали слова, що я можу не хвилюватися.
То був останній раз, коли її голос звучав живо.
Потім вони зникли. На дзвінки не відповідали. Повідомлення читали, але мовчали. А потім номер просто перестав бути доступним.
Мама залишилася сама. Без грошей. Без ліків. Без сина. Ніна Павлівна допомагала чим могла, але в літньої вчительки не було засобів тягнути чужу біду.
За ті півтора року мати багато разів зверталася до лікарів. Їй казали, що треба лягти до лікарні, пройти обстеження, почати серйозне лікування. Вона відмовлялася, бо платити було нічим. Останній запис у медичній картці звучав майже як вирок: відмова від лікування через відсутність коштів.
За два тижні сусіди викликали аварійну службу: зі стелі текла вода. Двері зламали. Матір знайшли на кухні. Кран був відкритий. Вона, мабуть, намагалася набрати води в чайник.
Ніна Павлівна передала мені адресу кладовища й номер ділянки. Потім дістала конверт. Сказала, що знайшла його серед маминих речей після похорону.
Лист був адресований мені.
Почерк залишався тим самим — рівним, учительським, тільки літери місцями тремтіли. Я взяв конверт і сховав у внутрішню кишеню. Відкрити його я не зміг. Не тоді. Не того дня.
На кладовище я дістався вже в сутінках. Знайшов потрібний сектор. Замети, рідкісні хрести, тиша. Мамина ділянка була майже непомітною. Дешевий дерев’яний хрест, проста табличка, ім’я і дві дати. Ні огорожі, ні квітів, ні ознаки, що тут лежить людина, яку хтось любив понад життя.
Я впав на коліна просто в сніг…
