Найнеочікуванішим ударом стали результати незалежної перевірки старої справи. Виявилося, що сліди, знайдені тоді на кермі машини, не збігалися зі мною. Вони вказували на Романа. Це означало, що сім років тому правду не просто не помітили. Її свідомо сховали.
Після цього навіть ті, хто прийшов до зали з упевненістю, що все очевидно, почали дивитися інакше.
Вирок мені оголосили в цілковитій тиші.
П’ятнадцять років.
Не довічне. Але й не прощення.
У залі хтось видихнув із полегшенням. Хтось тихо заплакав. Хтось, навпаки, обурився, що строк надто м’який. Інші вважали його надто тяжким. Я слухав спокійно.
Мені не потрібно було, щоб усі зрозуміли мене однаково. Це неможливо. Мені було досить одного: тепер я відповідав за те, що зробив сам.
Коли мене підвели, я повернувся до зали й знайшов очима Ларису. Вона сиділа в третьому ряду. Тонка, бліда, з руками, складеними на колінах. Але її очі були живими.
Я усміхнувся їй.
Мабуть, уперше за багато років по-справжньому.
Самими губами, без звуку, я сказав:
— Живи.
Вона зрозуміла. Кивнула. І сльози покотилися по її обличчю, але це вже були не сльози страху.
До колонії я їхав без колишнього відчуття зашморгу на горлі. Перший строк тягнувся як нескінченна мука, бо кожен день починався з одного й того самого запитання: за що? Тепер запитання не було.
Я знав, за що їду.
Чутки про мою справу прийшли туди раніше за мене. У таких місцях новини розлітаються швидше за офіційні папери. Люди переказували історію по-своєму, додавали зайве, сперечалися, що правда, а що вигадка. Але головне знали всі: я одного разу взяв на себе чужу провину, втратив матір, знайшов кохану зламаною, а потім сам прийшов із повинною.
Першого вечора до мене підійшов літній ув’язнений, людина, яку там поважали. Він мовчки простягнув руку.
— Вчинив по-своєму, — сказав він.
І пішов.
Для того світу це означало більше, ніж довга промова.
Я ні в кого не просив уваги. Не шукав особливого ставлення. Але до мене ставилися спокійно й стримано. Хтось мовчки кивав під час прогулянки. Хтось ставив поруч кухоль чаю. Хтось просто поступався місцем за столом, не перетворюючи це на виставу.
Одного вечора я сидів на своїй койці й пив гарячий чай. На стіні висіла фотографія матері — та сама, потерта, що пройшла зі мною вже надто багато доріг. Навпроти вмостився молодий хлопець, зовсім зелений, наляканий, ще не встиглий зрозуміти місцеві правила.
Він довго дивився на мене, потім спитав:
— Не тисне? П’ятнадцять років попереду.
Я подивився на мамин знімок, потім на стелю.
— Першого разу тиснуло, — сказав я. — Бо я сидів за чуже. Щодня прокидався й думав: чому я? Щовечора засинав із тією самою думкою. Сім років поспіль. А тепер я тут за своє. За те, що сам обрав. Із цим жити легше.
Хлопець помовчав.
— А свобода тоді що?
