Я допив чай.
— Свобода — це не просто ходити, де хочеш. Свобода — це коли всередині тихо. Коли ти можеш заплющити очі й не сперечатися з власним сумлінням.
Він нічого не відповів. Лише кивнув так, ніби почув не зовсім те, чого очікував.
Тієї ночі я вперше наважився відкрити мамин лист.
Я носив його з собою від того самого дня, коли Ніна Павлівна передала мені конверт. У машині, в домі Сергія, біля серця, поруч із фотографією. Він пережив зі мною все. Але я боявся прочитати його раніше. Боявся, що мамині останні слова розірвуть мене на шматки, поки в мені ще кипіла ненависть.
Тепер ненависть пішла вглиб. Не зникла зовсім — таке не зникає. Але більше не командувала мною.
Я дістав конверт з-під подушки. Папір був трохи зім’ятий, краї стерлися. На лицьовому боці — моє ім’я, написане її рукою. Акуратно, звично, тільки літери місцями тремтіли.
Я обережно розкрив конверт.
Усередині лежав звичайний зошитовий аркуш. Мамина рука, мамин почерк, мамин біль, захований між рядками.
Я читав повільно.
Не стану переказувати цей лист повністю. Він належить тільки нам двом. Але скажу одне: у ньому не було скарг.
Ні слова про те, як їй тяжко. Ні докору, що мене немає поруч. Ні прохання помститися. Ні звинувачень.
Вона писала про мене.
Просила триматися. Не зламатися. Дочекатися волі. Знайти Ларису. Почати жити заново, якщо вийде. Вона до останнього думала не про себе, а про мене.
Наприкінці було кілька коротких слів. Простих. Таких, які може написати тільки мати.
Я встиг прочитати їх до того, як перша за багато років сльоза впала на аркуш і розпливлася темною плямою по чорнилу.
Я не стер її.
Нехай лишиться.
Я склав лист, повернув у конверт і сховав поруч із фотографією. Потім ліг на жорсткий матрац і заплющив очі…
