До передопераційної Назар увійшов о пів на одинадцяту. Олег уже лежав на каталці в лікарняній сорочці й, схоже, старанно ховав хвилювання за звичною грубуватою бравадою. Марина стояла поруч, тримала його за руку й усміхалася так напружено, що усмішка здавалася приклеєною.
— Докторе! — голосно промовив Олег, побачивши Назара. — Сподіваюся, ви сьогодні нормально виспалися? Не хотілося б, щоб мене різала людина, в якої руки тремтять від кави.
Він сам засміявся, але сміх вийшов сухим. Марина ледь помітно стиснула його пальці.
— З руками в мене все гаразд, Олеже Андрійовичу, — спокійно відповів Назар. — Операція планова. Зробимо акуратно.
Він перевів погляд на Марину. Зблизька її краса здавалася строгою: чіткі вилиці, темні вії, дорогий костюм без жодної зайвої деталі. Але очі видавали її цілком. У них була не лише тривога дружини перед операцією чоловіка, а якась давня, накопичена печаль.
— Вам теж краще не накручувати себе, — м’яко сказав Назар. — Команда готова. Все під контролем.
— Я розумію. — Марина кивнула, і на віях блиснула волога. — Я вам довіряю.
Двері відчинилися, і до передопераційної увійшов чоловік років сорока: кремезний, голомозий, у дорогому темному костюмі. Він рухався різкіше, ніж вимагала лікарняна обстановка, ніби будь-якої миті був готовий не спитати, а вимагати.
— Олеже, як ти?
— Нормально, Тарасе. Не влаштовуй похорон завчасно, — роздратовано кинув Олег. — Доктор каже, дрібниця. За пару днів буду вдома.
Назар подивився на того, хто увійшов.
— Ви брат?
— Тарас Гордієнко. Так. Хотів би залишатися поруч до самої операції.
— До певного моменту можна. В операційну й стерильну зону родичів не допускають.
Тарас уже збирався заперечити, але Олег махнув рукою.
— Іди, не сперечайся. Впораюся.
Брат коротко кивнув. Перед тим як вийти, він ковзнув поглядом по Марині — надто швидко, надто важко. Назар відзначив це майже несвідомо. Між цими трьома була не просто сімейна тривога. У повітрі відчувалася стара недомовленість, напруга, що не мала жодного стосунку до жовчного міхура.
За десять хвилин каталку повезли далі. Назар пройшов до кімнати підготовки, ретельно вимив руки, надягнув стерильний халат, рукавички, маску. Ярина, Дарина й Леся готували інструменти. Анестезіолог Григорій Павлович зайняв місце біля узголів’я операційного столу й перевіряв апаратуру. Усе йшло звичним порядком, у якому кожна секунда мала своє місце. Саме ця відточена передбачуваність зазвичай повертала Назарові внутрішню тишу.
Олег лежав на столі, вже сонний після премедикації. Повіки важчали, обличчя розм’якло, і без самовпевненої усмішки він раптом видався старшим.
— Усе готово, — доповіла Ярина.
Назар подивився на інструментальний стіл — і ніби спіткнувся об учорашню фразу. «Перед наркозом. При всіх». Він завмер лише на секунду, але цієї секунди вистачило, щоб Григорій Павлович підвів очі.
— Назаре Андрійовичу?
— Ще раз звіримо дані пацієнта перед введенням наркозу, — сказав Назар.
Анестезіолог насупився.
— Зранку звіряли. І медсестри перевірили.
— Перевіримо повторно. Формальність, але я хочу бачити папери тут. Ярино, принесіть карту Гордієнка й останні лабораторні листи.
Ярина здивувалася, однак сперечатися не стала. За хвилину тека опинилася в Назара в руках. Він відкрив її просто в операційній.
— Олег Андрійович Гордієнко, сорок п’ять років, група крові — друга позитивна, — прочитав він уголос.
— Збігається, — підтвердив Григорій Павлович.
Назар перегорнув сторінку. Загальний аналіз, біохімія, коагулограма — рівні цифри, спокійні рядки. Він уже майже закрив теку, коли внизу аркуша помітив дрібну позначку лаборанта: «Повторний забір від 22 жовтня. Див. вкладення».
Пальці в нього похололи.
— Ярино, де вкладення до повторного аналізу?
— Якого повторного? — Вона нахилилася до теки, розгублено кліпнула. — В основній карті більше нічого немає.
— Тут стоїть позначка. Підніміть лабораторну теку по Гордієнку. Усі аркуші. Негайно.
У його голосі прозвучала така жорсткість, що Ярина зблідла й майже вибігла. В операційній повисла в’язка пауза…
