Назар ще кілька секунд стояв біля виходу, не рухаючись. Лада розвернулася й пішла геть, м’яко похитуючи дитину. Строката спідниця майнула біля рогу, темна шаль розчинилася в сутінках, і жінка зникла так швидко, ніби її вирізали з вечора. Назар дістав телефон. Покликати охорону? Попросити підняти записи з камер? Наздогнати? Але що він скаже? Що незнайомка з немовлям назвала прізвище пацієнта, повідомила сімейну таємницю й веліла перевірити документи?
Він сховав телефон. Нісенітниця. Забобонна дурниця. Дешева сцена біля службового входу. І все ж тривога всередині не зникла, а стала густішою…
До машини Назар дійшов повільно. Відчинив дверцята чорного седана, сів за кермо, але двигун не запустив. У шибках салону відбивалися жовті ліхтарі, і в цій тісній напівтемряві слова Лади звучали особливо виразно: «Перед наркозом. При всіх». Він бачив Гордієнка лише двічі: спершу на консультації, потім на передопераційному огляді. Кремезний чоловік із доглянутими руками, дорогим годинником і усмішкою, в якій зверхності було більше, ніж люб’язності. З персоналом він розмовляв як із частиною купленої послуги. Обидва рази поруч була дружина — Марина, молода, вродлива, зі зібраним темним волоссям і втомленими очима. Вона слухала чоловіка, кивала, інколи намагалася пом’якшити його різкі фрази, але частіше мовчала, ніби давно навчилася не сперечатися там, де суперечка тільки ранить.
Звичайний заможний пацієнт приватної клініки. Звичайна тривожна дружина. Нічого такого, що могло б зачепити розум.
Назар завів мотор і виїхав із парковки. Дорогою він кілька разів ловив себе на бажанні розвернутися, піднятися в архів, відкрити карту Гордієнка й заново переглянути кожну сторінку. І щоразу смикав себе. Він лікар, а не слідчий. Його простір — діагноз, операційний доступ, післяопераційне відновлення. Романи, діти, образи, сімейні таємниці пацієнтів не мають стосунку до скальпеля.
Удома його зустріла тиша. Після розлучення, що сталося рік тому, квартира зберегла акуратність готельного номера: чиста кухня, холодне світло, одна чашка біля мийки, один комплект посуду на столі. Назар розігрів вечерю, зробив кілька механічних ковтків, відсунув тарілку й довго стояв біля вікна. У спальні він лежав із розплющеними очима, слухаючи, як рідкісні машини шарудять мокрою дорогою. Сон не приходив. У пам’яті знову й знову спливало обличчя Лади, її пальці на пледі, тиха фраза про смерть, сказана без натиску й без прохання про жалість.
Ранок почався з повідомлення від Ярини Бойко, його асистентки й найкращої операційної медсестри у відділенні. Рудоволоса, веснянкувата, із зеленими очима, вона завжди писала коротко, точно й без зайвих емоцій: «Назаре Андрійовичу, Гордієнко в палаті. Дружина з ним. Прийшов ще чоловік, представився братом. Пацієнт шумить, як завжди».
Назар перечитав повідомлення двічі. Про брата Олег раніше не згадував. Утім, родичі перед операцією з’являлися постійно, і саме по собі це нічого не означало. Він випив міцної кави, майже не відчувши смаку, одягнувся й поїхав до клініки. У машині рішення нарешті оформилося: він перевірить аналізи ще раз. Не тому, що повірив ворожці. Не тому, що злякався. Просто заради власного спокою, щоб потім увійти в операційну без цієї чужої фрази в голові.
Біля службового коридору Ярина вже чекала на нього в зеленій формі. Волосся було прибране під шапочку, і від цього веснянки на обличчі здавалися ще яскравішими.
— Доброго ранку, Назаре Андрійовичу. Палата триста п’ятнадцять. Анестезіолог поговорив, документи готові. За годину починаємо.
— Добре. — Назар зупинився. — Ярино, у карті Гордієнка є відомості про дітей?
Вона здивовано кліпнула.
— Ні. Наскільки пам’ятаю, дітей не вказано. А щось сталося?
— Нічого. Просто уточнюю.
У кабінеті він відкрив електронну карту й паперову теку. Олег Гордієнко, сорок п’ять років. Друга позитивна група крові. Хронічних захворювань не відзначено. Алергії не виявлено. Аналізи крові й сечі без відхилень. Кардіограма спокійна. УЗД: камені жовчного міхура, найбільший близько півтора сантиметра. Усе виглядало як сотні разів до того: зрозуміло, передбачувано, майже нудно для сильної команди.
Назар закрив теку, відкинувся на спинку крісла й тихо вилаявся собі під ніс. Жодної загрози. Жодної таємниці. Лише втомлений хірург, якому напередодні ввечері підсунули чужий страх. Але чому тоді пальці самі знову потяглися до карти…
