Дарина перевела погляд на Віктора Андрійовича.
Він більше не сидів у розслабленій позі. Його плечі напружилися, пальці правої руки лягли на ґудзик піджака й почали смикати його короткими нервовими рухами.
Той самий чоловік, який годину тому говорив про мораль і совість, тепер виглядав як пацієнт, що чекає поганого діагнозу.
— Друге, — продовжила Валентина Павлівна. — Свідчення працівниці приймального відділення. Вона бачила, як Віктор Андрійович особисто забирав медичну карту Павла Єгоровича вже після того, як її мали передати на зберігання й залишити недоступною для внесення змін.
— Брехня, — кинув Гранін.
Голос у нього зірвався надто різко.
Валентина Павлівна нарешті повернула до нього голову.
— Ви зможете сказати це під протокол, коли вас спитають офіційно.
Він замовк.
Вона знову звернулася до судді:
— Крім того, є запис із камери в коридорі. На ньому видно, як громадянин Гранін заходить до приміщення, де перебували документи, і виходить із папкою. Час збігається з імовірним періодом внесення змін.
Вона дістала невеликий носій і поклала його на стіл.
Пластик клацнув об дерев’яну поверхню.
Цей звук виявився несподівано гучним.
Суддя дивився на носій кілька секунд. Потім повернувся до секретаря:
— Зафіксувати. Матеріал прийняти для подальшої перевірки.
Адвокат Граніна скинувся:
— Ваша честь, це порушує баланс сторін! Ми не ознайомлені з матеріалами!
— Саме тому суд і не робить остаточних висновків зараз, — відрізав суддя. — Але ігнорувати відомості про можливу фальсифікацію суд не має наміру.
Дарина відчула, як щось гаряче піднімається від грудей до горла.
Ще не перемога. Навіть не виправдання. Але вперше за два місяці хтось вимовив уголос те, що вона намагалася довести сама: протокол був брехнею.
Ніна Матвіївна сиділа в першому ряду, переставши плакати. Її пальці все ще м’яли хустинку, але погляд уже не був колишнім. Вона дивилася не на Дарину, а на Віктора Андрійовича.
І в цьому погляді з’явилася тріщина.
Сумнів.
Віктор Андрійович помітив це й поспішно повернувся до вдови:
— Ніно Матвіївно, не слухайте. Це спроба заплутати справу. Вони рятують підсудну.
— Мовчати, — різко сказав суддя. — Не звертайтеся до потерпілої без дозволу.
Гранін стиснув губи.
Валентина Павлівна дістала ще один документ. Цього разу її голос став нижчим.
— Третя обставина стосується стану Віктора Андрійовича в день операції.
У залі ніби похолоднішало.
Гранін різко підвівся.
— Це вже переходить усі межі.
— Сядьте, — сказав суддя.
— Ваша честь, я не дозволю копирсатися в моєму здоров’ї! — вигукнув Гранін. — Це лікарська таємниця!
— Сядьте, — повторив суддя жорсткіше.
Гранін залишився стояти, але вже не так упевнено. Його адвокат смикнув його за рукав. Той повільно опустився на стілець.
Валентина Павлівна продовжила:
— У ході перевірки було отримано відомості про те, що Віктор Андрійович тривалий час приймав сильнодійні седативні препарати. Є медичні записи про тремор рук, порушення координації та рекомендації тимчасово обмежити хірургічну практику.
Залою пройшов виразний шум. Цього разу шепіт не вдалося одразу пригасити.
Ірина Петрівна зблідла ще дужче. Вона сиділа на лаві для свідків, опустивши руки на коліна, і дивилася в підлогу.
Дарина побачила, як у неї тремтять пальці.
— Це наклеп, — сказав Гранін.
Тепер його голос був тихіший.
— Я хірург. У мене напружена робота. Будь-яка людина може приймати ліки.
— Будь-яка людина може приймати ліки, — погодилася Валентина Павлівна. — Але не будь-яка людина має право в стані порушеної координації стояти біля операційного столу, тримаючи в руках скальпель.
— Ви не лікар, щоб судити про мій стан!
— Зате в операційній були люди, які бачили вас того дня.
Валентина Павлівна повернулася до Ірини Петрівни.
— Ірино Петрівно Соколова. Ви багато років працювали з Віктором Андрійовичем. Ви вмієте відрізняти втому від стану, за якого хірург не повинен оперувати.
Ірина здригнулася.
Суддя насупився:
— Громадянко Романова, свідок уже давав показання.
— Так, — кивнула Валентина Павлівна. — І тепер, з урахуванням нових поданих матеріалів, суд має право уточнити, чи не чинився на свідка тиск.
Адвокат Граніна підвівся:
— Заперечую. Це прямий тиск на свідка.
— Заперечення прийнято, — сказав суддя. — Але питання тиску буде перевірено. Свідку, залишайтеся на місці.
Ірина Петрівна повільно підвела очі.
Дарина побачила в них те, що помітила ще вранці: страх. Тільки тепер до страху додалося щось інше. Сором.
Валентина Павлівна більше не зверталася до судді. Вона дивилася на Ірину спокійно, майже без натиску.
— Ви давали клятву допомагати людям. Не головному лікарю. Не посаді. Не лікарняній стіні. Людям. Ви були в тій операційній. Ви бачили руки Віктора Андрійовича. Ви відчували запах ліків. Ви чули, як він потім змушував змінювати протокол.
Ірина Петрівна стиснула губи. На очах виступили сльози.
— Я… — почала вона, але голос зірвався.
Гранін різко подався вперед:
— Ірино, думай, що говориш.
Суддя вдарив долонею по столу.
— Громадянине Гранін, ще одна репліка — і ви будете видалені із зали.
Дарина раптом відчула, що не може більше сидіти.
Щось у ній піднялося. Не істерика. Не паніка. Не колишній порив відчаю.
Це була ясність.
Вона повільно встала.
Кирило сіпнувся:
— Дарино, не треба…
Вона навіть не подивилася на нього.
— Я відчувала цей запах, — сказала вона.
Її голос пролунав гучніше, ніж вона чекала. Чисто. Твердо. Без тремтіння.
Усі повернулися до неї.
Суддя хотів було перервати, але чомусь не став.
Дарина стояла, тримаючись за дерев’яний бар’єр.
— Вранці перед операцією від Віктора Андрійовича пахло м’ятною жуйкою й лікарськими краплями. Він намагався приховати запах, але його все одно було чути. Я спитала, чи добре він почувається. Він наказав мені займатися своєю справою.
Вона перевела погляд на Граніна.
— Ви пам’ятаєте це.
Гранін мовчав. Його обличчя стало важким, нерухомим.
— Ви впустили затискач, — продовжила Дарина. — Не я подала його неправильно. Ви впустили, бо пальці не втримали інструмент. Ви почали кричати на мене, щоб ніхто не дивився на ваші руки.
У залі було чути, як хтось затримав подих.
— Потім ви пошкодили судину. Ви не розрахували рух. Ви поспішали, злилися, зривалися. І коли Павло Єгорович помер, перше, що ви зробили, — почали шукати винного.
Гранін різко встав.
— Замовкни.
Голос був тихий, але в ньому дзвеніла лють.
— Ти ніхто. Ти розумієш? Ніхто.
Дарина вперше не злякалася цих слів.
Вона подивилася на нього й побачила не всемогутнього головного лікаря, не легенду відділення, не людину, здатну одним дзвінком зруйнувати життя.
Перед нею стояв старіючий, залежний від власної влади чоловік, загнаний у кут правдою.
— Ні, — сказала Дарина. — Я не ніхто. Я операційна сестра. Я була поруч із пацієнтом у його останні хвилини. Я бачила, що сталося. І я більше не мовчатиму.
Вона повернулася до судді.
— Я прошу призначити медичне освідчення Віктора Андрійовича. Зараз. Якщо в його крові й стані немає нічого, що могло вплинути на перебіг операції, нехай це буде зафіксовано. Але якщо він справді приймав препарати, що впливають на реакцію й координацію, тоді суд має почути головне запитання: хто насправді призвів пацієнта до смерті?
Суддя дивився на неї інакше, ніж раніше.
Вранці він бачив перелякану дівчину, яка зривається й плаче. Тепер перед ним стояла людина, в якої більше нічого відбирати, крім правди.
Кирило сидів поруч із відкритим ротом. Потім поспішно підвівся:
— Захист підтримує клопотання.
Сказав він це невпевнено, але все ж сказав.
Адвокат Граніна різко заперечив:
— Це абсурд. Шанований лікар не зобов’язаний проходити принизливі процедури лише тому, що підсудна висунула голослівне звинувачення.
— Після поданих матеріалів звинувачення вже не виглядає голослівним, — холодно зауважив суддя.
Він подивився на Граніна.
— Вікторе Андрійовичу, чи готові ви добровільно пройти медичне освідчення?
Гранін зблід.
— Ні.
Слово прозвучало швидко.
Надто швидко.
— З якої причини?
— Я вважаю це незаконним.
— Суд зафіксує вашу відмову.
— Фіксуйте що хочете, — зірвався Гранін. — Я не дозволю влаштовувати наді мною цирк.
Суддя вдарив молотком.
— Перерва тридцять хвилин. Приставе, запросіть чергового лікаря. Сторонам залишатися в будівлі.
Він підвівся й вийшов.
Щойно двері за ним зачинилися, зала вибухнула шумом. Люди заговорили водночас. Хтось схоплювався, хтось повертався до сусіда, хтось витягував шию, щоб краще бачити Граніна.
Віктор Андрійович опустився на стілець. Він закрив обличчя руками. Його адвокат схилився до нього й зашепотів швидко, зло, майже шиплячи. Гранін лише хитав головою.
Дарина опустилася назад на лаву. Ноги раптом ослабли.
Валентина Павлівна підійшла до неї. Тепер, коли суддя вийшов, у її обличчі вперше проступила втома. Але очі залишалися теплими.
Вона простягнула руку через бар’єр і накрила долоню Дарини своєю.
— Молодець, — сказала вона тихо.
Усього одне слово.
Дарина відчула, як до горла підступають сльози. Але це були вже не сльози страху.
— Ти прийшла, — прошепотіла вона.
— Я сказала, що прийду.
— Я думала…
— Знаю, — м’яко перебила мати. — Потім поговоримо. Зараз тримайся.
Дарина кивнула.
Вона повернула голову й побачила Ірину Петрівну.
Анестезіолог сиділа нерухомо. На обличчі в неї був такий розпач, що Дарині стало майже шкода її, попри зраду. Ірина дивилася на свої руки. Потім повільно підвелася.
Спершу Дарина вирішила, що вона йде до виходу.
Але Ірина попрямувала до столу секретаря.
— Мені потрібен аркуш, — сказала вона глухо.
Секретар розгублено подивилася на неї, потім дала папір і ручку.
Ірина Петрівна сіла на край стільця. Рука в неї тремтіла так сильно, що перші літери вийшли кривими. Вона зупинилася, глибоко вдихнула й продовжила писати.
Валентина Павлівна подивилася на неї, потім на Дарину.
— Здається, крига скресла…
