Дарина нічого не відповіла.
Вона дивилася, як жінка, яка годину тому брехала проти неї, тепер виводить рядки, здатні змінити все.
Коридор суду шумів. Після оголошення перерви люди вийшли із зали й згуртувалися біля вікон, на лавках, біля дверей. Ті, хто чекав зовсім інших засідань, із цікавістю косилися на їхню групу.
Дарина стояла біля стіни поруч із матір’ю. Пальто Валентини Павлівни все ще було вологе від дощу. На папці з’явилися темні сліди від крапель.
Кирило ходив поруч колами, то розкриваючи, то закриваючи свій блокнот.
— Це, звісно… це дуже змінює справу, — говорив він більше сам до себе. — Дуже сильно. Якщо свідок дасть нові показання, якщо суд прийме матеріали, якщо призначать експертизу…
— Кириле, — тихо сказала Дарина.
Він зупинився.
— Зараз краще просто помовч.
Він кивнув, знітившись.
У дальньому кутку коридору Віктор Андрійович намагався комусь додзвонитися. Краватка в нього з’їхала, волосся розтріпалося. Він говорив різко, але слів майже не можна було розібрати. Кілька разів він зривався на короткий злий шепіт, потім відводив телефон від вуха й знову набирав номер.
Його адвокат стояв поруч із кам’яним обличчям, але очі видавали роздратування. Він уже розумів: справа, яка вранці здавалася майже виграною, розвалювалася в руках.
Дарина дивилася на колишнього начальника й раптом відчула дивний спокій.
Як швидко змінюється страх, коли бачиш, що той, хто здавався неприступним, теж здатен тремтіти.
Гранін помітив її погляд.
Він різко закінчив дзвінок і пішов до неї.
Валентина Павлівна відразу ступила вперед, закриваючи доньку собою.
— Не треба, мамо, — сказала Дарина.
Мати обернулася.
— Ти впевнена?
— Так.
Дарина ступила назустріч Граніну.
Він зупинився зовсім близько. Від нього пахло потом, м’ятою і тією самою лікарською солодкістю, від якої в Дарини стисло шлунок.
— Ти хоч розумієш, що робиш? — прошипів він.
Тепер у його голосі не було колишнього крижаного спокою. Лише злість і паніка.
— Я кажу правду.
— Правду? — він коротко, майже беззвучно розсміявся. — Дурна ти. Думаєш, твоя мати завжди буде поруч? Думаєш, один папірець урятує тебе? Ну знімуть мене. Ну піду я. А ти? Тебе після цього жодна лікарня не візьме. Ніхто не любить тих, хто виносить сміття з відділення.
Дарина мовчала.
— Забери клопотання. Скажи, що погарячкувала. Я допоможу тобі. Грошей дам. Багато. Поїдеш. Почнеш заново.
Він говорив швидко, майже захлинався. Пальці його тремтіли, і він намагався сховати руки в кишені, але це тільки ще дужче виказувало тремтіння.
Дарина подивилася на ці руки.
Скільки років люди вважали їх золотими. Скільки пацієнтів довіряли їм життя. Скільки працівників боялися сказати, що ці руки давно перестали бути надійними.
— Мені не потрібні ваші гроші, — сказала вона.
— Не будуй із себе святу.
— Я не свята. Я боялася. Я підписала ваш протокол. Я мовчала. Але більше не буду.
Він нахилився до неї ближче.
— Ти пошкодуєш.
— Ні, Вікторе Андрійовичу. Пошкодуєте ви.
Його обличчя перекосилося.
— Я дав тобі шанс.
— Ні. Ви намагалися купити моє мовчання. Це різні речі.
Гранін хотів відповісти, але поруч з’явилася Ніна Матвіївна.
Вдова йшла повільно. Донька намагалася втримати її за руку, але жінка вивільнилася. Обличчя в неї було сіре, очі — запалені від сліз.
Вона зупинилася перед Віктором Андрійовичем.
— Скажіть мені, — промовила вона тихо. — Це правда?
Гранін миттєво змінився. На обличчя повернулася звична маска співчуття.
— Ніно Матвіївно, я розумію ваш стан…
— Не треба про мій стан. Відповідайте. У вас тремтіли руки?
— Звісно, ні.
— Ви приймали ліки перед операцією?
— Я лікар. Я знаю, що можна приймати, а що ні.
— Тоді чому ви відмовилися від перевірки?
Запитання повисло між ними.
Гранін замовк.
Ніна Матвіївна дивилася на нього так, ніби вперше бачила не рятівника, не шанованого хірурга, не людину, яка пояснювала їй смерть чоловіка, а можливого винуватця.
— Якщо ви чисті, — сказала вона, — доведіть. Мені. Не їй. Мені.
Гранін відвів погляд.
І для Ніни Матвіївни цього виявилося досить.
Вона відступила на крок, ніби боялася стояти поруч із ним.
— Отже, Паша… — прошепотіла вона. — Отже, все було не так.
Дарина хотіла щось сказати, але не змогла.
Двері зали відчинилися.
— Прошу всіх повернутися, — оголосила секретар.
Люди потягнулися всередину.
Дарина увійшла останньою з їхньої групи. Цього разу вона сіла не скраю, не зіщулившись, як уранці, а прямо. Плечі розправилися самі собою.
Валентина Павлівна зайняла місце в першому ряду. Папку поклала на коліна, долоню — зверху.
Ірина Петрівна підійшла до столу секретаря й передала списаний аркуш. Папір злегка тремтів у її руці.
Суддя увійшов швидко. Він більше не здавався сонним. Обличчя стало жорсткішим, рухи — зібранішими.
— Засідання продовжується, — сказав він. — Під час перерви суду передано письмову заяву свідка Ірини Петрівни Соколової. Свідку, ви підтверджуєте, що заяву написано вами добровільно?
Ірина Петрівна підвелася.
— Так.
Голос був тихий, але вже не порожній.
— Ви усвідомлюєте відповідальність за зміну показань і за надання неправдивих показань?
— Так.
— Говоріть.
Ірина Петрівна вчепилася пальцями в край лави. Потім підвела очі на Ніну Матвіївну.
— Я хочу сказати правду.
У залі стало так тихо, що Дарина почула власне дихання.
— У день операції Віктор Андрійович був не в тому стані, в якому хірург має входити в операційну. У нього тремтіли руки. Він був дратівливий, пітнів, від нього пахло седативними краплями й м’ятою.
Гранін різко сіпнувся.
— Ірино…
— Мовчати, — сказав суддя.
Ірина продовжила, уже швидше, ніби боялася, що якщо зупиниться, не зможе знову почати:
— Під час операції він припустився кількох грубих помилок. Упустив інструмент. Неправильно виконав рух, через що виникла кровотеча. Дарина Сергіївна не плутала препарат. Вона подала те, що було потрібно. Віктор Андрійович сам вихопив шприц і діяв, не слухаючи мене.
Слова падали в залу одне за одним.
Дарина сиділа нерухомо. Вона боялася навіть кліпнути.
— Після смерті пацієнта, — голос Ірини здригнувся, — Віктор Андрійович змусив нас змінити протокол. Він сказав, що відповідальність візьме на себе медсестра. Бо вона молода, без зв’язків, і її легше звинуватити. Він погрожував звільненням. Погрожував зіпсувати кар’єру. Я злякалася.
Вона закрила обличчя рукою, але змусила себе договорити:
— Мої попередні показання були неправдивими. Пробачте.
Ніна Матвіївна тихо застогнала.
Її донька обійняла її за плечі.
Адвокат Граніна схопився:
— Ваша честь, свідок перебуває під очевидним тиском! Це емоційний зрив, не більше!
— Сядьте, — сказав суддя.
— Але це абсурд!
— Сядьте, інакше будете видалені.
Адвокат сів, різко захлопнувши папку.
Гранін підвівся повільно.
Він більше не виглядав упевненим. Обличчя його вкрилося червоними плямами, губи тремтіли.
— Це змова, — сказав він. — Вони всі змовилися. Валентина Павлівна підставляє мене, бо захищає доньку. Ірина мститься мені за старі зауваження. Дарина рятує власну шкуру.
Суддя дивився на нього уважно.
— Я рятував людей тридцять років! — голос Граніна зірвався. — Тридцять років! Так, я приймав препарати. А хто б не приймав при такому навантаженні? Так, руки іноді тремтіли. Але я мав право працювати! Я найкращий! Якби не я, половина цих людей померла б раніше!
У залі хтось ахнув.
Гранін зрозумів, що сказав зайве, але було пізно.
Слова вже прозвучали.
Секретар квапливо записувала.
Дарина дивилася на нього й розуміла: він сам зробив те, чого вони не могли домогтися жодними запитаннями. Він визнав головне — препарати, тремтіння, право, яке сам собі видав.
Суддя повільно випростався.
— Громадянине Гранін, ваші колишні заслуги не дають вам права наражати пацієнтів на небезпеку.
— Я не вбивав! — вигукнув він…
