Конвоїри підвели Савчука. У порожньому глядацькому ряду він побачив єдину людину — полковника Мельника. У його погляді не було злорадства, лише холодна констатація: загрозу усунуто.
Тієї ж миті, за сотні кілометрів, у невеликій двокімнатній квартирі пахло свіжою випічкою і міцним чаєм. Марія Василівна діставала з духовки рум’яний пиріг з яблуками.
У коридорі пролунав ритмічний стукіт. Іван Кравець увійшов на кухню, спираючись на легкі титанові милиці. Його права нога була в ортезі. Наслідків поранення ніхто не приховував, але він ходив сам.
— Мамо, ну куди стільки наготовила? — Іван усміхнувся і обережно опустився на табурет.
— Максим Миколайович обіцяв заїхати.
Дзвінок у двері пролунав за десять хвилин. Іван відчинив.
На порозі стояв Мельник. Чоловіки міцно потисли руки.
Вони сиділи за кухонним столом, пили чай, говорили про прості речі: про плани Івана вчитися на інженера, про фіалки на балконі Марії Василівни. Ніхто не згадував Савчука і той страшний день…
