— сказала я. — Скоро дізнається, що одружився з мишоловкою.
Я повернулася до готелю на світанку. Тихо піднялася сходами, знову вдягла піжаму, розтріпала волосся й ковзнула в ліжко поруч із Данилом.
Від нього пахло вивітреним шампанським і брехнею.
Він ворухнувся, прочинивши одне око.
— Де ти була?
— Не могла заснути, — прошепотіла я, широко й порожньо усміхаючись. — Так хвилювалася за наше майбутнє, любий. Спускалася вниз, думала про наше життя.
Він щось пробурмотів і відвернувся.
— Чудово, крихітко. Спи.
Я дивилася йому в потилицю.
«Спи спокійно. Це останній мирний сон у твоєму житті».
Наступного ранку почалося головне дійство мого життя.
Я прокинулася раніше за нього й замовила сніданок у номер. Найдорожчі страви з меню: яйця Бенедикт із лобстером, трюфельна картопля, шампанське. Коли принесли рахунок, я розмашисто підписала його на номер 402.
Данило прокинувся й сів, протираючи очі.
— Це що таке?
— Святковий сніданок, — проспівала я. — Раз у нас є весільні гроші, чому б не дозволити собі трохи розкоші?
Він напружився.
— Нам узагалі-то треба обережніше з цими грошима. Мама… тобто ми ж вирішили залишити їх на непередбачені витрати.
— Ой, не будь занудою, — сказала я, відправляючи полуницю до рота. — До речі, я записала нас на парний масаж у СПА. Три з половиною тисячі доларів. Без повернення.
У нього сіпнулася щелепа. Я майже бачила, як він подумки віднімає цю суму з грошей, які збирався вкрасти разом із матір’ю.
— Треба було спочатку спитати.
— Але ж я твоя дружина, — невинно закліпала віями я. — Ах так, твій телефон упав у відерце з льодом. Я вже поклала його в рис.
— Що?
Він схопився.
Звісно, телефон нікуди не падав. Але поки він спав, я вимкнула блокування за відбитком, щоб пізніше отримати доступ.
За два дні ми переїхали до пентхауса.
І от тоді я викрутила регулятор на максимум.
Раїса Павлівна прийшла «оглянути квартиру». Вона ввійшла так, ніби це було її житло, проводячи пальцем по полицях і стільницях.
— Пил, — невдоволено зауважила вона. — Треба стежити за домом.
— Як добре, що ви прийшли! — радісно вигукнула я. — Я якраз збиралася прати, але ця машина така складна.
Я повела її до пральні.
Усередині пральної машини, обертаючись у гарячій воді з промисловим відбілювачем, перебував її головний скарб — вінтажна шуба зі штучного хутра, яку вона залишила в старій квартирі Данила, а я «люб’язно забрала почистити».
— Це моя шуба! — верескнула вона.
— Так, — усміхнулася я. — Хотіла зробити вам сюрприз. Щоб вона була ідеально чиста.
Раїса Павлівна рвонула люк. Вода хлинула на підлогу. Вона витягла сірий, зваляний клубок, схожий на втопленого щура.
— Її можна тільки в хімчистку! Вона коштувала п’ятнадцять тисяч доларів!
— О ні… — я розплакалася фальшивими сльозами. — Я ж просто хотіла допомогти. Бірка була така маленька.
Убіг Данило.
— Що сталося?
— Вона зіпсувала мою шубу! — заверещала Раїса Павлівна. — Подивися!
— Мені так шкода, — схлипнула я, уткнувшись обличчям у груди Данила. — Я проста дівчина. Я нічого не розумію в дорогих шубах.
Він подивився на матір, потім на мене. У ньому клекотіла лють, але він згадав план. Йому треба було тримати мене в доброму гуморі.
— Усе нормально, мамо, — сказав він крізь зуби. — Це випадковість. Міла не знала.
Раїса Павлівна вилетіла з квартири, притискаючи до себе мокру шубу.
Увечері, поки Данило похмуро сидів на дивані, я дістала документи Віри.
— Любий, — сказала я, шморгаючи носом, — мені так соромно через шубу. Я хочу бодай щось виправити. Сьогодні прийшов лист від страхової. Вони пишуть, що через вартість пентхауса відповідальність за полісом величезна.
Я зробила паузу.
— Але якщо ти підпишеш цю відмову й зазначиш, що не є основним власником, страховка зменшиться на дві з половиною тисячі доларів на місяць. Раз уже сьогодні я обійшлася тобі так дорого, подумала, що така економія допоможе.
Очі Данила спалахнули при словах «дві з половиною тисячі».
— Дай подивлюся.
Він швидко пробіг документ очима. Текст був щільний, юридичний, нудний. Він побачив жирний заголовок: «Відмова від страхової відповідальності». Абзац, у якому він відмовлявся від будь-яких подружніх прав на нерухомість, він просто пропустив.
— Гаразд, — сказав він, беручи ручку. — Принаймні, ти намагаєшся виправити свій косяк.
Він підписав.
Я дивилася, як висихає чорнило.
Клац.
Капкан зачинився.
Наступні два тижні я була ураганом безпорадності. Щовечора готувала, але «випадково» сипала сіль замість цукру в його каву. Посадила його улюблені кашемірові светри. Забула оплатити інтернет, і він три дні не міг грати у свої відеоігри.
Я доводила його до межі.
І що сильніше він дратувався, то частіше бігав до Лєри.
Я стежила за ним. Батько й приватний детектив поставили в його машині GPS-трекер. Щоразу, коли Данило казав, що затримується на роботі, він їхав до Лєри.
Одного вечора він повернувся додому, просочений її дешевими ванільними парфумами.
— День був пекельний, — зітхнув він, падаючи на диван.
— Ти надто багато працюєш, — сказала я, масажуючи йому плечі. — Тобі потрібен відпочинок. Давай влаштуємо вечерю.
— Що?
