— Усе погано, — рівно відповіла я. — Ти мав рацію в усьому. Розбуди Віру. Я їду додому. Ми починаємо війну.
Зазвичай до заміського маєтку їхати сорок хвилин. Я доїхала за двадцять.
Біля масивних кованих воріт камера розпізнала номер, стулки безшумно розійшлися. Я їхала звивистою алеєю між старими деревами й відчувала, як із мене злазить шкіра Міли, адміністративної помічниці.
Я поверталася у своє королівство.
Батько чекав на ґанку в шовковому халаті, з незапаленою сигарою в пальцях. Поруч стояла Віра — моя найкраща подруга і найжорсткіша корпоративна адвокатка з усіх, кого я знала. Вона була в піжамі, але ноутбук уже відкритий на вуличному столі.
Я грюкнула дверцятами машини й піднялася сходами.
Батько подивився на мене. Побачив пил на худі, жорсткість у щелепі — і не сказав: «Я ж казав».
Він просто розкрив руки.
Я притулилася до нього й рівно на десять секунд дозволила собі знову стати дитиною.
Я розридалася.
А потім відсторонилася.
— Вони все спланували, — сказала я вже чітко. — Данило, його мати й Лєра хочуть пентхаус. Хочуть вивести гроші з рахунків. Лєра вагітна.
Віра ледь стримала скрик.
— Вагітна? У день твого весілля?
— Так. І я все записала.
Я поклала телефон на скляний стіл і ввімкнула запис. У нічній тиші голос Раїси Павлівни звучав іще страшніше: «ваніль», план зробити моє життя нестерпним, розмови про гроші, пентхаус і дитину Лєри.
Коли запис закінчився, обличчя батька перетворилося на кам’яну маску люті. Він переламав незапалену сигару навпіл.
— Я його знищу, — прогарчав він. — Куплю компанію, де він працює, і викину його звідти. Його мати до полудня опиниться на вулиці.
Я похитала головою.
— Ні. Це надто швидко. Надто легко.
Я подивилася на Віру.
Якщо ми вдаримо одразу, вони зобразять жертв. Скажуть, що я істерична, ревнива, неадекватна. Спробують битися за пентхаус, прикриваючись усними домовленостями й іншим юридичним брудом.
— Ні, — сказала я. — Я хочу розчавити їх правильно. Нехай повірять, що майже перемогли. А потім ми висмикнемо землю в них з-під ніг так, щоб вони більше ніколи не підвелися.
Віра хруснула пальцями. На її губах з’явилася небезпечна усмішка.
— Мені подобається хід твоїх думок. План?
— Перше — пентхаус, — сказала я. — Вони думають, що мають право на нього, бо гроші пройшли через рахунок Данила. Це треба закрити.
— Легко, — відповіла Віра, вже друкуючи. — Власність оформлена на тебе. Ми підготуємо шлюбний договір постфактум — післяшлюбну угоду. Подамо як вимогу страхової компанії. Скажеш Данилові, що через вартість нерухомості страховик вимагає одного чітко зазначеного власника для зниження ризиків. Включимо пункт, за яким він відмовляється від будь-яких подружніх претензій на об’єкт в обмін на зниження страхового платежу.
— Він жадібний, — додала я. — Скажемо, що це економить дві з половиною тисячі доларів на місяць. Підпише, не читаючи.
— До ранку буде готово, — кивнула Віра.
— Друге, — втрутився батько, — фінанси. Активи треба розділити.
— Мені потрібно випередити його зі спільним рахунком. Але так, щоб він нічого не запідозрив.
— Не чіпай, — порадила Віра. — Нехай він забере весільні гроші. Це приманка. А ми перевіримо його робочі звіти. Якщо він краде в тебе, є шанс, що краде й на роботі.
Батько взяв телефон.
— Подзвоню детективу. Нехай копає продажі, рахунки й витрати Данила. Якщо він брудний, ми знайдемо.
— А дитина? — тихо запитала я. — Мені потрібні докази.
— ДНК? — запропонувала Віра.
— Надто довго. Мені треба зблизитися з Лєрою. Треба, щоб вона сама себе видала.
Батько насупився.
— Ти збираєшся повертатися до нього? Міло, ти не зобов’язана. Залишайся тут. Завтра ми вручимо їм документи.
Я не зрушила з місця.
— Він назвав мене прісною. Вважає мене дурною. Думає, я слабка. — У моєму голосі з’явилася сталь. — Я повертаюся. Зіграю наївну, незграбну дружину, за яку він мене має. За найближчий місяць я перетворю його життя на пекло й зберу достатньо доказів, щоб відправити його не лише до шлюборозлучного суду, а й до в’язниці.
За обрієм світлішало. Світанок фарбував небо у фіолетове.
— Він хотів провінційну пустушку?
