Любов — це не угода. Не таємний план. Не спроба приглушити іншого, щоб він не сяяв яскравіше за тебе.
Любов — це Роман, який власноруч вирізав криву шпаківню.
Любов — це батько, який стоїть у суді й захищає моє ім’я.
Любов — це я, яка оплачує лікування хворій дитині, хоча її батько колись зламав мене зсередини.
Любов — це дія.
Я ставлю келих і підходжу до перил.
Роман піднімає голову з пляжу й махає.
— Міло, дивися! Він полетів!
Змій підхоплює вітер. Він смикається, бореться з опором, підіймається все вище, поки не знаходить потік і не завмирає в небі, танцюючи на тлі хмар.
— Бачу! — кричу я. — Він прекрасний!
Мене звати Міла Орлова.
Я мати.
Я генеральна директорка.
Я дружина.
І я жінка, яка відмовилася бути посміховиськом у чужій історії.
