Тому було ухвалено рішення впіймати молодого леопарда й повернути його до лісу, туди, де мала бути його мати. Але зробити це виявилося важче, ніж уперше.
Леопарденя ніби відчувало, що за ним спостерігають. Воно стало обережнішим, змінювало час появи, іноді підходило до околиці й одразу ж зникало, розчиняючись у темряві.
Після зустрічей із коровою воно могло зникнути на кілька днів. Корова в такі вечори стояла тихіше, ніж звичайно, ніби дослухалася до лісу, але звір не з’являвся.
Одного разу молодий леопард знову прийшов до своєї прийомної матері й залишився поруч із нею майже до світанку. Він лежав у неї під боком, підводив голову на найменший звук, а потім знову заспокоювався, коли корова схилялася до нього. Ніч була довгою й тихою. У цій тиші не було нічого незвичного, окрім неймовірної близькості двох істот, яким природа ніби відвела різні ролі.
Після тієї ночі леопард пішов до лісу й довго більше не з’являвся біля будинків.
Жителі згадували його, обговорювали вечори біля корівника, показували одне одному світлини й поверталися до одного відчуття: вони стали свідками рідкісної прив’язаності там, де її ніхто не чекав.
Історія молодої плямистої кішки й спокійної корови залишилася в пам’яті як тихе свідчення того, що навіть між диким звіром і домашньою твариною інколи народжується довіра, непідвладна звичним людським поясненням.
