Оксана взяла роздруківку й папку та піднялася на 23-й поверх. Левченко був за столом. Уперше вона бачила його сидячим.
Перед ним лежала її чернетка. Він не запропонував їй сісти, але вона сіла сама. «Поясніть примітку», — сказав він.
«У рядку 214 річного балансу за позаминулий рік стоїть цифра, яка не б’ється з консолідованим звітом материнської структури. Різниця — 1 мільйон 840 тисяч. Фінансовий відділ підтвердив дані, але не дав пояснення».
«Я не можу включити цю компанію в порівняльний аналіз без застереження. Це спотворить підсумкові коефіцієнти». Левченко дивився на неї.
«Мельник сказав вам не чіпати?» «Так. І ви не послухали». «Я послухала», — поправила Оксана.
«Я не включила неправильні дані в таблицю. Я винесла проблему окремо». «Це не одне й те саме».
Левченко взяв її сторінку з приміткою. Читав, мабуть, хвилину. Потім поклав назад.
«Розбіжність тягнеться з минулого аудиту, — сказав він. — Висить уже три роки». «Фінансовий відділ знає».
«Я знаю». «Це питання до структури обліку, а не до звітності». «Тоді це треба вказувати під час кожного аналізу», — сказала Оксана.
«Інакше той, хто читає висновки, не знає, що дані по одній із восьми компаній ненадійні». Левченко довго мовчав. «Зробіть фінальну версію», — сказав він нарешті.
«Примітку залиште. Формулювання узгодьте зі мною до відправлення». «Добре». «Термін — п’ятниця. Без змін». Оксана встала.
«Коваль», — сказав він, коли вона вже взялася за ручку дверей. Вона обернулася. «Мельник отримає зауваження».
«Не тому, що дав вам неправильну пораду. А тому, що три роки не порушував цього питання, хоча мав би». Оксана нічого не відповіла.
Вийшла. У п’ятницю о восьмій ранку фінальний звіт лежав у нього на пошті. З приміткою. З узгодженим формулюванням. Усі вісім компаній, кожна зі своїм коефіцієнтом і зі зноскою там, де дані викликали сумніви. Левченко нічого не написав у відповідь.
Але звіт пішов на раду директорів із позначкою «До відома». Того ж дня. Оксана дізналася про це випадково від Ольги, яка займалася розсилкою.
Сергій Мельник у п’ятницю вдень підійшов до її столу. Сів, як і вперше, без запрошення.
«Ти знала, що він дасть мені зауваження?» «Ні», — сказала Оксана. «Але ти все одно написала примітку». «Так».
Сергій помовчав. «Тут так не заведено», — сказав він без злості. Майже зі співчуттям.
«Я знаю», — відповіла Оксана й повернулася до екрана.
Друге завдання від Левченка прийшло наступного понеділка.
Теж без теми. Теж одним рядком. Сценарний аналіз за проєктом «Північний берег».
Три сценарії, стрес-тест, висновки. Четвер, 18:00 рівно. Оксана відкрила папку проєкту у внутрішній системі.
«Північний берег» — девелоперський проєкт на стадії входу. Землю куплено. Дозвіл у процесі.
Фінансування не закрито. Обсяг вкладень — 4,5 мільярда. Горизонт — 7 років.
Вона дивилася на обсяг даних хвилин п’ять. Потім написала в рядку пошуку ім’я попереднього аналітика, який працював із проєктом. Ним виявився якийсь Михайло Гончар. Звільнився 8 місяців тому.
Його остання записка щодо проєкту датувалася тим самим місяцем. Оксана відкрила файл. Записка була на 6 сторінок і закінчувалася фразою:
«Подальший аналіз неможливий без актуалізації даних щодо конкурентного оточення та перегляду ставки дисконтування». Тобто попередній аналітик зупинився на півдорозі. І пішов.
Оксана закрила файл і почала з нуля. У понеділок і вівторок вона будувала модель. Не за готовими шаблонами — власна структура, три сценарії.
Базовий, песимістичний і жорсткий стрес за одночасного зростання ставки та падіння попиту на 30%. У середу зранку вона робила стрес-тест і перевіряла чутливість моделі до кожної змінної окремо. О пів на третю до її столу підійшов Сергій.
Він уже не ображався на неї за історію із зауваженням. Або ображався, але не показував. «По „Північному берегу“ працюєш?» — спитав він.
«Так». «Він дав тобі його?» Сергій сів на сусідній стілець і знизив голос. «Слухай, ти розумієш, що це не випадково?» Оксана відірвалася від екрана.
«Поясни». «Цей проєкт проблемний. Там суперечка між двома членами ради директорів. Черненко хоче входити, Савчук проти. Левченко поки що офіційно нейтральний. І він дає тобі, стажерці на випробувальному терміні, зробити аналіз, від якого може залежати рішення на понад 4 мільярди».
Сергій подивився на неї. «Якщо твій аналіз виявиться на користь Черненка, Савчук скаже, що це ангажований висновок від недосвідченої людини. Якщо проти, Черненко скаже те саме. Ти розумієш, так?» «Розумію», — сказала Оксана. «І що ти робитимеш?» «Аналіз, — сказала вона. — Чесний».
Сергій дивився на неї кілька секунд, потім похитав головою й пішов. Оксана повернулася до моделі. У четвер о 17:45 вона надіслала файл Левченкові.
52 сторінки. Модель, припущення, 3 сценарії, стрес-тест і 4 сторінки висновків. Головний висновок був сформульований так.
За базового сценарію проєкт виходить на окупність на шостий рік із внутрішньою нормою дохідності 14,2%. За песимістичного сценарію внутрішня норма дохідності падає до 7,8%, що нижче за вартість капіталу холдингу. За стрес-сценарію проєкт збитковий.
Ключовий ризик — ставка фінансування й темп продажів у перші 2 роки. Рішення про вхід залежить від готовності прийняти цей ризик, а не від самої дохідності. Вона не написала входити чи не входити.
Написала, за яких умов що станеться. У п’ятницю вранці Левченко викликав її на 9-ту. Він стояв біля столу, не біля вікна цього разу. Перед ним лежала роздруківка її аналізу, і на полях було багато позначок олівцем.
Оксана не встигла роздивитися яких. «Сідайте», — сказав він. Уперше запропонував сам.
Вона сіла. «Сторінка 31, — сказав він. — Ставка дисконтування».
«Ви взяли 11,3%. Звідки?» «Середньозважена вартість капіталу холдингу за останні три звітні періоди плюс премія за проєктний ризик. Я розрахувала WACC самостійно».
«Дані з публічної звітності й внутрішньої бази. Гончар брав рівно 12 відсотків». «Гончар, мабуть, округлював».
«Я перевірила його розрахунок. Він не врахував зміни структури боргу в останньому періоді». Левченко дивився на неї.
Потім перегорнув до висновків. «Ви навмисно не дали рекомендації». «Я дала рекомендацію», — сказала Оксана.
«Я рекомендую ухвалювати рішення лише після того, як буде зафіксовано умови фінансування. Поки ставку не закрито, будь-який висновок — входити чи ні — це ворожіння». «На раді директорів хочуть конкретики».
«На раді директорів мають розуміти, що конкретика без закритої ставки — це ілюзія визначеності. Я можу написати „входити“, але це буде неправда». Левченко відклав папери.
«Черненко буде незадоволений». «Імовірно». «І Савчук теж».
«Найімовірніше». Пауза. Левченко взяв олівець і постукав ним по столу один раз, без ритму. Оксана зрозуміла, що це не звичка, а спосіб думати.
«Ви розумієте, що вас можуть прибрати з проєкту саме через це?» — сказав він. «Так, — сказала Оксана. — Але якщо ви приберете мене за чесний аналіз, то наступний аналітик напише те, чого від нього чекають. І холдинг увійде в проєкт без розуміння реального ризику. Це ваш вибір, не мій». Левченко довго мовчав.
За вікном 23-го поверху було тихо, як завжди. «Ірина підготує версію для ради, — сказав він нарешті. — Ви узгодите з нею формат до понеділка».
«Добре. Висновки залишаються як є?» «Як є». «Добре».
Оксана встала. «Коваль». Вона зупинилася біля дверей.
Уже звикла до того, що він зупиняє її саме так, одним прізвищем, в останню мить. «Гончар пішов, бо йому дали цей самий проєкт, — сказав Левченко. — Він написав рекомендацію не входити, бо так було безпечніше».
«Черненко домігся його звільнення за тиждень». Оксана дивилася на нього. «Я знаю», — сказала вона.
«Звідки?» «Я читала його записку. І знайшла його в професійній мережі. Зараз він працює в регіональному банку аналітиком другого рівня».
«Після п’яти років у холдингу». Левченко нічого не відповів. «Ви розповіли мені це, щоб я злякалася?» — спитала Оксана.
«Ні, — сказав він. — Щоб ви розуміли, у що ввійшли».
«Я розумію, — сказала вона. — Я ввійшла в це в понеділок, коли отримала завдання й не відмовилася…»
