— Що це? — спитала я, хоча серце вже стислося від лихого передчуття.
Петро Семенович провів долонею по обкладинці.
— Записник першого фінансового директора. Того, який загинув в аварії кілька років тому. Перед смертю він залишив його в сейфі й попросив мене сховати. Сказав, що там є таємниця, пов’язана зі Степаном і Валентиною. Я тоді злякався й не відкривав. Але після суду зрозумів, що більше не маю права ховатися.
Він указав на середину блокнота.
— Там складений аркуш. Подивіться самі.
Я розгорнула сторінки. Старі записи пахли вогкістю, чорнило місцями розпливлося. Серед бухгалтерських нотаток лежала пожовкла копія медичного документа. Свідоцтво про смерть новонародженого.
Ім’я матері: Валентина Лисенко. Дата пологів: 18 грудня. Причина смерті: вроджена вада серця. Смерть настала на третій день.
Я перечитувала рядки знову і знову. Грудень. Та сама ніч. Степан приніс немовля додому рано-вранці двадцять другого. Дати збігалися надто точно.
— Петре Семеновичу, — голос став чужим, — у Валентини був син, але він помер?
Він важко кивнув.
— Судячи із запису, Валентина збиралася шантажувати Степана вагітністю. Але дитина народилася слабкою й померла майже одразу. Вона боялася втратити гроші й вплив. Тоді прийшла до першого фінансового директора, запропонувала йому величезну суму з чорної каси, щоб він допоміг підробити документи й мовчав.
Я вхопилася за край столу. Кімната хитнулася.
— Тоді хто ж Данило?
— Перегорніть аркуш.
На звороті була приклеєна копія тесту ДНК. На ньому значилося, що Степан — батько дитини Валентини. Але в кутку рукою загиблого директора було написано: «Аналіз куплений. Справжнє немовля взяте не з пологового. Походження невідоме». Далі чорнило розпливлося, і прочитати подробиці було неможливо.
У мене з рук випала ручка. Степан усе життя вірив, що нав’язав мені сина від коханки. Валентина змусила його повірити в цю брехню. Але Данило не був ні його сином, ні її. Він був чужим немовлям, якого хтось використав у страшній грі.
Двері розчахнулися.
— Мамо? — Данило увійшов із пакетом обіду й одразу помітив моє обличчя. — Що сталося?
Я не змогла відповісти. Просто простягнула йому блокнот. Він читав швидко, спершу насупившись, потім дедалі сильніше стискаючи щелепи. Коли дійшов до позначки про фальшивий аналіз, у кабінеті стало так тихо, що чути було, як за вікном шумить вітер.
Я боялася, що він зламається. Що правда позбавить його останньої опори. Але Данило повільно закрив блокнот, підійшов до мене й обійняв.
— Значить, він навіть у цьому виявився не переможцем, — сказав він гірко. — Будував розрахунки, зраджував, принижував, а сам усе життя був ошуканий.
Потім його голос здригнувся:
— Але якщо я не син Степана і не син Валентини, то хто я? Хто залишив мене тієї ночі?
Я заплакала. Данило витер мої щоки великими пальцями.
— Мамо, не плач. Мені байдуже, чия кров у мені. У ту мить, коли ти притисла мене до себе й не дала померти від холоду, ти стала моєю матір’ю. У цьому світі в мене одна мама — ти.
Я пригорнулася до нього й ридала вже не від приниження, а від звільнення. Але під цим звільненням жила нова тривога: звідки Валентина взяла немовля, якого потім віддала Степанові? Відповідь мала існувати десь у минулому, і ми мусили її знайти…
