Суддя кілька разів ударив молотком, повертаючи лад. Рішення пролунало рівно, майже буденно, але для Степана воно стало кінцем колишнього життя. Договір визнали чинним. Права на будинок і частку в компанії закріпили за мною. Матеріали щодо фінансових зловживань передали слідству. Степана взяли під варту просто в залі.
Коли на його зап’ястках клацнули кайданки, він раптом перестав бути грізним. Обличчя обм’якло, губи затремтіли.
— Олено, — прошепотів він. — Допоможи. Попроси адвоката. Заради того, що між нами було.
Я дивилася на нього й не відчувала ні злорадства, ні жалю. Лише порожнечу, в якій нарешті перестало боліти.
— Між нами все померло того дня, коли ти привів Валентину в мій дім і назвав мене неповноцінною. За це я тобі не суддя. Але від наслідків твоїх учинків я тебе більше не рятую.
Валентина, позбувшись захисту й грошей, опустилася на підлогу просто в коридорі суду й ридала, чіпляючись за край лави. Але її сльози вже нікого не переконували.
За тиждень я увійшла до кабінету генерального директора компанії. Кабінет іще зберігав запах Степанових сигар, дорогої шкіри й холодного самолюбства. На столі лежали теки, звіти, прострочені платежі, договори з сумнівними контрагентами. Я сиділа в кріслі й розуміла: мій батько колись віддав усе, щоб допомогти Степанові піднятися, а той ледь не втопив справу у власній жадібності.
У двері постукали.
— Увійдіть, — сказала я.
На порозі з’явився Петро Семенович, фінансовий директор. Йому було за шістдесят. Сиве волосся, втомлена хода, погляд людини, яка прийшла з важкою ношею.
— Олено Павлівно, — почав він ніяково. — Ви, мабуть, мене пам’ятаєте.
Я підвелася й сама посунула йому стілець.
— Як я можу забути? У перші роки компанії ви зі Степаном поверталися після переговорів під ранок, і я варила вам бульйон, щоб ви не падали з ніг. Коли вам робили операцію, я навідувала вас у лікарні. Сідайте. Тут не треба церемоній.
Його очі почервоніли. Він зняв окуляри, витер їх, хоча скельця були чисті.
— Саме через той бульйон і через вашу доброту я не зміг мовчати. Навіть якщо після цього ви мене звільните, я зобов’язаний передати вам одну річ.
Він дістав зі старого портфеля вицвілий чорний блокнот із потертими кутами й поклав переді мною так обережно, ніби на стіл лягли не папери, а вибухівка…
