Остап Левченко підвівся повільно. Поправив окуляри й подивився на суддю так, ніби заздалегідь знав, яким буде наступний крок.
— Називати працю жінки, яка відмовилася від кар’єри, щоб вести дім, ростити дитину й забезпечити чоловікові можливість працювати без побутових турбот, «нульовою цінністю» — це не лише цинізм, а й викривлення реальності. Однак сьогодні ми говоримо не про мораль. Ми говоримо про документи.
Він передав суду виписки, договори й фінансові схеми.
— Упродовж кількох років Степан Дорошенко використовував своє становище в компанії, частина якої належить Олені як спадкоємиці первісного інвестора. Він створював фіктивні контракти, виводив значні кошти й переказував їх Валентині Лисенко. Гроші спрямовувалися на її особисті витрати, нерухомість і утримання людини, яку відповідач називав своїм другим сином.
У залі пройшов шепіт. Степан схопився.
— Я нічого не крав! Це були мої кошти. А Валентині я допомагав, бо в нас є ще один син. Максим. Вона народила його, коли Данилові було шість років. Хіба батько не має права утримувати дитину?
Валентина різко зблідла.
— Степане, не треба, — прошепотіла вона, смикаючи його за рукав. — Не говори про Максима.
Він відмахнувся.
— Замовкни. Я захищаю твої інтереси.
Остап Левченко раптом усміхнувся — не радісно, а так, ніби в темній кімнаті нарешті ввімкнули світло.
— Ви стверджуєте, що Максим — ваш біологічний син?
— Авжеж, — кинув Степан. — Валентина була зі мною. Тести мені були ні до чого. Досить глянути на хлопця.
— У такому разі прошу викликати свідка.
Двері відчинилися. До зали увійшов пошарпаний чоловік років п’ятдесяти, від якого тягло дешевим алкоголем і втомою. За ним ішов дев’ятнадцятирічний хлопець із яскраво фарбованим волоссям і татуйованими руками. Валентина скрикнула, закривши обличчя.
— Ні. Тільки не він.
Чоловік скоса глянув на неї й заговорив хрипко:
— Мене звати Юхим. Колись я жив із Валентиною. А це Максим, мій син. Вона пішла від нас давно, але іноді підкидала гроші, щоб ми мовчали. Казала, що знайшла багатого дурня, змусила його повірити, ніби Максим від нього, і тепер щомісяця отримує пристойне утримання. Нам давала крихти, а сама жила красиво.
Степан завмер. Спочатку він ніби не зрозумів змісту. Потім різко обернувся до Валентини, схопив її за комір сукні.
— Ти брехала? Я виводив гроші, ризикував усім заради чужого сина?
— Степане, я кохала тебе, — ридала вона. — Мені потрібні були гроші. Я боялася.
Він ударив її. Охорона миттю кинулася вперед, притисла його до столу. У залі почався хаос. Данило підвівся й подивився на людину, яку колись називав батьком.
— Ти вважав себе гравцем, який усіх переграв. Але виявився гаманцем для чужої брехні. Ти зруйнував життя моєї матері, а зрештою сам став іграшкою в руках такої самої брехухи…
