За тиждень Віктор приїхав до матері разом з Аліною. Батьки прийняли їх без радості, але й вигнати одразу не змогли. Не на вулицю ж відправляти.
Два дні Валентина терпіла. На третій, підібгавши губи, сказала синові, що вчити його життя не буде. Раз покохав іншу — значить, нехай сам і розбирається. Але жити в них із батьком він більше не зможе.
— У нас онуки бувають, Марина приходить. Ми люди немолоді. Дивитися, як твоя нова обраниця спить до обіду й ходить по дому, наче в себе, ми не зобов’язані. Вибач, синочку, але влаштовувати в нас таке на старість літ не треба.
Віктор почервонів.
— Мамо, її Аліна звати.
— Хоч як звати. Ти чоловік, от і вирішуй питання з житлом. Увечері Марина прийде з дітьми. Постарайтеся, щоб до того часу вас тут уже не було.
Віктор зовсім занепав духом.
Як на зло, саме в цей час почалася відпустка, яку вони з Мариною раніше планували провести разом із дітьми в родичів. Батько Марини тим часом поїхав із хлопчиками відпочивати на місяць. Йому так нічого й не сказали — берегли після хвороби. Діти теж не знали всієї правди.
З батьком вони все ж побачилися. Марина дозволила Вікторові прийти до хлопчиків, але самому. Він довго обіймав маленьких синів, ледь не плакав. Малюки, ніби відчуваючи недобре, не галасували й не пустували. Просто сиділи поруч із ним тихі, серйозні, тулячись до його рук.
Після розмови з матір’ю Віктор попросився пожити до сестри. Але Світлана відмовила. Її чоловік вийшов до нього в під’їзд і сказав прямо:
— Вибач, брате. У сімейних справах один хибний рух — і все руйнується. Ти свій рух уже зробив. У квартиру пустити не можу. У нас діти. Світлана не хоче бачити тебе з нею.
Він кивнув у бік Аліни.
— Без образ…
