— Я не млин, щоб молоти даремно. До побачення.
Увечері Валентина приїхала до Марини разом із донькою, Світланою. Обидві були стривожені й вимагали пояснень.
— Марин, ти пробач мені, — почала свекруха вже м’якше. — Я знаю, характер у мене не цукор. Але скажи по-людськи, що сталося?
— Справді, Марин, мама ж тут до чого? — підтримала Світлана.
І Марина, не витримавши, все розповіла. Про поїздку, про сюрприз, про брудну кухню, про сонний голос зі спальні, про дівчину під ковдрою, яка називала себе коханою Віктора.
— От мерзотник, — видихнула Світлана.
Валентина спершу зблідла, потім спробувала сказати:
— Може, ти щось не так зрозуміла?
— Мамо! — одночасно вигукнули Марина і Світлана.
Свекруха урвалася.
— І що ти тепер робитимеш? — тихо спитала Світлана.
— Не знаю, — чесно відповіла Марина.
Вони ще довго сиділи на кухні, схилившись одна до одної, як змовниці. Вирішили, що Марині треба поговорити зі своєю матір’ю, а батькові поки нічого не казати. Він нещодавно тяжко хворів, зайві переживання були ні до чого.
Віктор тим часом телефонував, писав повідомлення, просив дати йому можливість пояснитися. Потім зателефонувала Аліна. Уже не плакала, а говорила впевнено: мовляв, у них із Віктором усе серйозно, Марині пора прийняти це й відійти вбік.
Марина поклала слухавку, пішла до ванної й там тихо розплакалася, щоб діти не побачили. А потім витерла обличчя й почала діяти…
